Галина Бабич - Тюті

— Спасителю ви наш! І оборонець!

Більшого для себе професор і не бажав".

Тетяна Віяр закінчила читати, провела рукавом по очах і стала перевдягатися.

— Куди ти, Таню? Уже пізно.

— Поїду, відвезу це професорові, я ж без його дозволу взяла, щоб ви зрозуміли, в якому він стані. А у вас, мабуть, замість душі камінь.

— Та ти що, Таню, ми дуже зворушені. Ти й не помітила, як ми шморгали носом.

Віяр мовчки зібрала аркуші й поїхала.

— Молодчина Тетяна, — зреагувала Зоя.

— А мені чомусь неспокійно. Щось під серцем щемить, — озвалася юристка Волі-на, нова власниця ліжка Аліни Колосов-ської.

— Не псуй нам настрою проти ночі, Волю. Тетяна дівчина з характером. Ти ж бачиш: не ми, а вона знайшла в собі рішучість взяти близько до серця Минкову біду...

Тієї ночі Тетяна Віяр до гуртожитку не повернулася. Ми трохи попереживали, але, зрештою, вже звикли до того, що на останніх курсах багато хто з однокурсників раптом не те, щоб зникнути, а просто рідше потрапляє на очі: хтось одружився, хтось у декреті, хтось знайшов свою нішу і вже працює, заробляє на додаток до стипендії. Та й не кожного, зрештою, аж надто приємно зустрічати, як-от, наприклад, того ж таки поета Федю. Поет з нього, власне, непоганий, тільки за вдачею шпичакуватий. Без штрикачки нікого не пропустить:

— Привіт, тютьо! Угадай, хто це написав:

— Та ти ж сам, мабуть, і написав.

— Малишка не знаєш! А на носі дер-жекзамен. До речі, а це правда, що ваша молдаваночка з професором Минком спить?

— Як це?

— А так. Не валетом, звичайно.

— Це в тебе зневага до всіх говорить.

— Запам'ятайте, шановна. У поета зневаги не може бути. Тільки натхнення і гроші. А, може, і їх не бути.

"Щось таки він пронюхав. Бо вчора вона знов не ночувала в гуртожитку".

— До речі, тютьо, сьогодні я зайду до вас. Увечері латиніст чергує в гуртожитку, а я завжди його супроводжую...

Тебе тільки нам бракувало! Тут до попереднього захисту диплома треба готуватися, а не з поетом вечір збавляти. Хоча з латиністом не гріх було б побачитися. Він на першому курсі був у нас за керівника на сільгоспроботах у Криму. З роками події минулого визернюються, набувають більшої рельєфності. І хоча не все з того колишнього варте, щоб залишатися в пам'яті, проте богиня Мнемозіна раз у раз підкидає нам ту чи іншу пригоду. Отже, студентські колгоспи...

Без колгоспної епопеї, що мала офіційну назву "трудовий семестр", наше студентське життя у ті часи видавалося б неповним. Не тому що ми так його прагнули, а тому що "так було заведено". Усілякі відступи від академічного процесу викликали інтерес не самі по собі, а скоріше як офіційно дозволена розрядка після, або в очікуванні занудних лекцій деяких викладачів. Експериментів у ті часи було чимало. Хтось під час канікул їхав з будзагоном на цілину; хтось після закінчення юридичного факультету їхав працювати головою відсталого колгоспу... А той, кому бракувало відваги або місця в команді цілинників, міг бодай піти на факультет журналістики послухати лекцію голови артілі "Пам'яті Леніна" Черкаської області Г.Коваленка, про що з захопленням повідомляла офіційна студентська газета "За радянські кадри". А от на сільгоспроботи бажання ні в кого не питали. Їхати, і крапка! І їхали. Тюті теж. До Криму!

Разом зі студентами в Криму працювали шістдесят дев'ять викладачів. А студентів? Прикиньте самі, якщо Виконавчий комітет Кримської обласної ради по закінченні збирання кукурудзи оголосив подяку аж трьомстам вісімдесятьом студентам! От тільки незрозуміло, за що конкретно нам дякували, за саму участь у збиранні, чи за певну кількість центнерів? Ми самі своїми досягненнями не дуже пишалися. Хоча б тому, що і наша кукурудза, і наші побутові умови були... як вам сказати?.. Ні, краще, ніж наш керівник-латиніст написав у своєму листі до дружини, не скажеш: "Родная Сонечка! Здесь, как на войне, только не убивают... А кукуруза не крупнее, чем собачий хрен. Но ее очень много!.." Далі цитувати не можна. Листи — це інтим. Досить і того гріха, що ми вже взяли на душу. Але так сталося, що це недописане письмо латиніста знайшла Клава Доцик біля сільського клубу, в якому ми всі мешкали: хлопці на сцені, дівчата в залі. Усі на підлозі, а двоє кураторів — на лавах.

Якщо шанувальник латини виливав свою тугу з приводу тутешньої кукурудзи в листах до коханої Соні, то ми — горлаючи на всі заставки модну "Мучу", щоправда перелицьовану та ще й на російську мову.