Наталія Дурунда - Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…

— Дрібничка, — загадково відповіла Марта й настіж розкрила перед начальницею двері її кабінету.

На боковому столі для нарад красувався шикарний букет білих троянд.

— Х-хто? — ледь вимовила ошелешена Власова.

— Кур’єр, — пояснила секретарка. — А записку я не читала. Думаю, вона десь там усередині, — кивнула на квіти.

Майя підійшла ближче. Нахилилася, вдихнула аромат запашних троянд. Відчула, як він п’янить…

— Коли чоловік дарує білі троянди жінці у вашому віці, це означає, що він мовою квітів хоче розповісти про щирість і серйозність своїх намірів, — спробувала пояснити підлегла.

Та за мить, коли зустріла гнівний погляд начальниці — швидко прикусила язика.

— Займися нарешті своїми справами, Марто, — сердито процідила керівниця. — Якщо мені потрібна буде твоя допомога — я покличу.

— Зрозуміла, — мов куля вилетіла з кабінету Денисенко.

Майя роздивилася букет, але жодної записки так і не побачила.

Раптом почула, як клацнув її телефон.

«Сподіваюсь, з квітами вгадав?», — прочитала повідомлення з незнайомого номера.

Набрала виклик вказаного абонента. Десь глибоко в душі відчувала хто це, але…

— Ало, — нарешті почула такий бажаний, знайомий голос.

— Квіти чудесні, — милуючись букетом і приховуючи неймовірне хвилювання, ледь вимовила Майя.

— Радий, що сподобались, — весело відповів Громов.

Запанувала незручна тиша. Майя відчула, що її язик буквально задеревів у роті. От не повертається — і все тут. Жодного слова з себе видавити не може.

— Полюбляєте вечірню каву? — раптом почула в слухавку.

У відповідь — тиша.

— Я украду вас після сьомої, — продовжив впевненим голосом Макар.

— Украдіть, — якось незвично впевнено відповіла.

Тої ночі Майя зрозуміла, що досі й приблизно не уявляла, що таке справжня чоловіча ніжність і ласка у ліжку. Здавалося, на її тілі й сантиметра не залишилося, якого б не торкнулися його уста. Це були нескінченні взаємні поцілунки: ніжні й пристрасні, легкі й глибокі, несамовиті й повільні, під час близькості й після неї, на знак подяки за отримане задоволення…

Майя знову світилася від щастя.

— Він одружений? — вмираючи з цікавості, питали Майю подруги, коли нарешті віднайшли вільний час і всією компанією зібралися у сауні.

— Ні, — розслаблено, заплющивши очі, відповіла Власова. — Вдівець. Його жінка померла багато років тому від якоїсь важкої хвороби. Не хоче про це говорити. Відчувається, що кохав її.

— А ти, випадково, на неї не схожа? — запереживала Валерія, яка ніколи не вірила в романтику й справжні почуття. — Може…

— Не знаю, — зізналася Майя. — Мене це зовсім не хвилює.

— А даремно….

— Лєро, — сердито обірвала Злата, яка, навпаки, вірила в магію кохання понад усе. Недаремно замість медичної кар’єри стала турагентом. — Не мели дурниць. Ти його не бачила, тому…

— А ти бачила! — не здалася Валерія.

— Так, в інтернеті, — пояснила Захарова. — Його ж призначено на відповідальну посаду, тому інформації про Макара Громова в мережі достатньо. Такий чоловік… — замріяно протягла.

— Дівчата, не сваріться, — перебила Єва. — Краще спробуйте порадіти за Майєчку. Ще недавно її життя було таким сірим, одноманітним, а зараз…

— Життя щодня інше, — скептично вставила Поліна, яку кинув черговий коханець: на цей раз турок, який спеціально прилітав в Україну на самий день народження Власової.

— У тебе — точно, — хмикнула й скривилася Єва, зациклена на здоровому способі життя й чистоті партнера. — Щодня міняєш… — прикусила язика.

— Справа не в ньому, — повільно піднялася Майя. — Справа в мені, — витерла росинки поту з чола. — Я кохаю… Як колись, в юності Богдана кохала. Тільки тоді я беззаперечно вірила у наше світле спільне майбутнє. А зараз… Радію кожній миті, проведеній разом, кожному його дотику, кожному поцілунку. Наче збираю це все й консервую в пам’яті на майбутнє, коли він поїде, більше не буде поруч.

Всі завмерли.

«Оце і є справжня любов, — зрозуміли дівчата. — Просто кохати, нічого не очікуючи взамін. Справжнє велике почуття, на яке здатен далеко не кожен…»

— Усе б віддала, щоб таке пережити, — витираючи сльозу, заскавучала Поліна.

— Може, до басейну? — зітхаючи, перебила її Єва. — Щось ми тут перегрілися.

— Вітаю, пане полковнику, — почув у трубку голос свого колишнього начальника, генерала Ореста Сергійовича Тарана, Макар.

— Здоров’я бажаю, пане генерале, — у відповідь привітався Громов.