Наталія Дурунда - Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…

Увійшовши всередину, зосередженим поглядом обійшла присутніх.

Ось він! У чорному смокінгу й білій краватці.

«Галстук завжди в тон сорочки», — майнула думка.

Відчула, як затремтіли коліна, затрусилися руки. Щоб заспокоїтися, взяла з таці бокал шампанського й підійшла до Олени Демидової.

— Ти жива? — пожартувала Майя. — Адже сьогодні усе на тобі.

— Хоч не кажи, — важко зітхнула очільниця обласної культури. — Ледь витримую. Нерви на межі.

Заграла музика. Вальс. Перші пари вийшли на середину зали. Спиною відчула на собі його погляд. Може — здалося?

Але ні. Громов помітив її, як тільки Майя переступила поріг зали. Все, що його цікавило про цю жінку, він уже з’ясував. Розумна, успішна, одинока, ні з ким не зустрічається. Її зацікавлені очі з наради свідчили про те, що між ними майнула справжня іскра. Макар роками уникав серйозних стосунків. На це у нього були свої особисті причини. Але Майя притягувала наче магнітом. Розумів, що вона заслуговує іншого чоловіка, який здатен ставити її інтереси вище своїх, але…

«Нехай іде все як іде», — уперше вирішив плисти за течією. Адже недаремно кажуть: «Любов — не вибір, а доля». Хто його знає, що їх у майбутньому чекає…

«Сьогодні вона просто приголомшлива, — боковим зором, не привертаючи зайвої уваги, оцінив Майю. — Ніжна, витончена, скромна. Нічого зайвого».

Може наряд Майї й не дуже відповідав бальному дрес-коду, але, здавалося, її це зовсім не хвилювало.

Легеньке шовкове чорне платтячко спадало аж до землі. Кожен її рух, наче просвічувався наскрізь. Не зовсім вечірній макіяж, висока зачіска. На шиї — тоненький ланцюжок з маленьким натільним хрестиком. Все просто, без зайвого пафосу.

Громов уявив дотик ніжного шовку на руках… Заплющив очі, ковтнув шампанського.

Раптом оголосили білий вальс. До кого ж підійде Майя? Кого запросить? Чи залишиться на місці й пропустить танець?

Ні. Вона прямує у його бік. Точно у його. Макар уже й на мить у цьому не сумнівається. Розслабився, зробив байдужий вигляд. Він же ж її, начебто, не бачить…

— Макаре Ігоревичу, доброго вечора, ви запрошені, — нарешті з-за спини почув знайомий милий голос.

Обернувся. Зобразив легке здивування.

– Із задоволенням, — хитро усміхнувся. Очі його м’яко заблищали.

«Ось вона, неповторна мить першого дотику», — подумали обоє.

Майя відчула його руку на оголеній спині й мимоволі здригнулася. Макар же виражав цілковитий спокій. Тільки очі тепло блищали. Проте у його душі теж все перевернулося…

— Я хотіла виразити вам свою глибоку вдячність, — першою почала Майя.

— За що? — не зрозумів Громов. — Сподіваюсь, не за вальс? — вдало пожартував.

— За статтю в газеті, — серйозно уточнила Власова.

— Яку статтю?

— Спростування попереднього наклепу, — пояснила Майя.

— О, то вибачення все ж надрукували? — здивувався Громов. — А до чого тут я?

— Відчуваю серцем, — прямо на вухо прошепотіла йому Майя. — Допомогли саме ви…

— З якого дива? — не здавався Макар. — Ви вже пробачте, але такі питання зовсім не входять до нашої компетенції.

Власова мовчала й відверто дивилася прямо в його бездонні очі.

— Боюся, ви мене дуже переоцінюєте, — схилився до її вуха й тихо прошепотів.

Нарешті музика стихла.

– І все ж, дякую, — ще раз повторила Майя. Поклонилася й швидко попрямувала до виходу.

Вона чимскоріш поспішала покинути цей захід. Її закоханий погляд хіба що сліпий уже не побачить. Відчувала, що тремтіння в ногах і руках розійшлося по всьому тілу. Нею трусило, наче тримала у руці 200-вольтовий оголений шнур. Мов обпечена, вискочила на вулицю. Зробила глибокий вдих. Ковтнула свіжого повітря. Заплющила очі. Трохи попустило. Можна сідати за кермо.

Тої ночі майже не спала. Кілька разів не витримувала, піднімалася, ковтала таблетку заспокійливого, але сон уперто не йшов.

«Боюся, ви мене дуже переоцінюєте», — звучали в її свідомості, сказані ним слова.

«Що це означає, — подумки мучилася. — Невже побачив мої закохані очі й толерантно вирішив поставити на місце, поки не перейшла межі?»

Та ранок наступного дня розставив усі крапки над «і».

Зайшовши до приймальні знову побачила перезбуджену веселу Марту.

Майя зупинила на ній здивований погляд й криво усміхнулася, по-доброму насупивши брови.

— Щ-що? — зніяковіла секретарка. — Знову думаєте про тих своїх боль… блі…— не могла згадати.

— Болівійців, — уточнила Власова.

— Ага, про них?

— Що на цей раз? — опустила секретарку на грішну землю Майя.