Наталія Дурунда - Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…

Перед очима стояла нарада і… Громов. Він не виходив з голови. Відчула, як щось потаємне озвалося в її душі. Заворушилося, затремтіло, зрушилося те, що було нерушимим з глибокої юності. Це не пристрасть і бажання, які відчуває жінка, коли бачить чоловіка. Ні. Це щось більше, глибше. Не бентежить навіть, що він тут не надовго. Можливо, десь його чекають дружина й діти. Не важливо. Почуття вже нікуди не зникнуть. Відчула, що готова ризикнути. Не будує замків на піску. Не малює захмарного майбутнього. Просто лягає у човен і заплющує очі… Нехай її несе у стрімкий водоспад. Там чекає великий сірий вовк. «Ще трохи і ти будеш моєю…», — ясно промовляє гострий, пронизливий погляд його бездонних чорних очей.

Відчула як легенька втома склепила повіки. Хотіла встати, прибрати з ліжка, але хижий сон уже міцно держав її у своїх лабетах. Здалося, що лежить, зав’язана мотуззям. Ні ворухнутися, ні розплющити очей не може…

— Що значить — ви не спростовуватимете свою наклепницьку статтю?! — доносилися наступного дня у приймальню крики Власової. — Яке ви взагалі мали право щось друкувати без мого погодження?! Це ж обласне видання, а не бульварна газета!

— Марто, зайди до мене, — за хвилину почула в приймальні секретарка вже набагато спокійніший голос начальниці.

— Голова розколюється, — стискаючи скроні, простогнала Майя. — Зроби щось.

— Одну хвилинку, — як завжди злегка запанікувала Марта. — Зараз накапаю вам валер’янки й принесу таблетку спазмалгону, а ще заварю чай з м’яти і…

– І не забудь у той чай накапати снотворного, щоб я вже остаточно тут відрубилася й до завтра не прокинулася, — не витримала начальниця й просто добила секретарку. — Досить таблетки спазмалгону. Йди.

— Вам вдалося їх переконати? Вони спростують ту статтю? — обережно поцікавилася підлегла, коли занесла у кабінет керівниці воду й таблетку.

— Та де там, — махнула рукою Майя. — Вони непохитні.

«Наче відчувають за собою чиюсь могутню підтримку», — подумала, але промовчала Власова.

— Але завтра номер вже виходить? — запереживала секретарка. — Голова адміністрації точно викличе вас на килим, якщо не побачить…

— Завтра буде завтра, — перервала Майя. — До завтра у нас є ще півдня і ціла ніч.

Та як Власова не намагалася вирішити проблему — нічого не виходило. Нарешті здалася. Значить, доля така. Завтра, скоріш за все, постане питання її звільнення. Морально приготувалася до цього вже сьогодні.

Але яким було її здивування, коли зранку зайшла у приймальню, а там Марта, верещачи від радості ледь не пританцьовувала.

— Ти збожеволіла? — витріщила на неї очі Майя. — Чого галасуєш, як болівійці на похоронах.

— Як хто? — не зрозуміла Марта.

— Болівійці, — уточнила Власова. — Коли ховають родича — уся родина витанцьовує й галасливо співає радісні пісні. Судячи з того, що мені загрожує…

— Подяка від губернатора, — незвично сміливо обірвала її Марта, — вам також слід танцювати.

— Ти про що? — не зрозуміла Майя.

— Ось, — показала свіжий номер газети секретарка. — На місці попередньої статті красується її спростування й вибачення особисто перед вами, а також головним лікарем установи, про яку йшлося.

Майя аж задеревіла. Не могла повірити власним очам.

Але чому редакція поміняла свою думку? Хто втрутився? Невже… Блиснула здогадка, але сумнівалася. Не може бути. Громов?

«Та з якого б це дива? — гнала від себе приємні думки. — Але ж більше нікому. Тоді, за столом, він один зрозумів, що вона блефує».

Перебрала в голові усіх, хто міг вирішити це питання. Та як не крути — залишається тільки він. Громов рішучий і безстрашний, його служба впливова, він тут чужий і ненадовго. Все сходиться. Звичайно, сам з редакцією не контактував. Достатньо його дзвінка компетентним органам. Вони вже поспілкувалися з газетярами.

Відкинулася у кріслі. Заплющила очі. Серце затріпотіло, наче пташка, що відчуває прихід весни. Глибоко вдихнула й затримала повітря.

— Майє Матвіївно, — перервала її мрійливі думки секретарка, — як і очікувалося, вас викликають на килим.

– Іду, — видихнула Власова.

Сьогодні перед обласним драматичним театром ніде яблуку впасти. Ціле море автомобілів і людей. Навіть червону доріжку простелили, адже все солідно. Збирається вишукане товариство.

Майя спеціально з’явилася на годину пізніше. Не любила зайвої уваги. Тепер уже всі відносно розслаблені, цікаві очі не так націлені на килимок перед входом.