Наталія Дурунда - Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…

Приїхала додому, коли вже стемніло.

На порозі знову зустріла пуста квартира, повна тиша й зловіща самотність…

Зайшла до спальні. На ліжку — м’який, білий ведмедик.

— Привіт, милий, — не роздягаючись, лягла й обняла іграшку, як найдорожчу святиню. — Тільки ти й залишився мені від удаваного щастя, — поцілувала й притисла до грудей, наче живе маля.

Нічого більше не прагнула, не хотіла, не відчувала…

В одну мить щасливий казковий світ, у який так повірила, розвалився, наче картковий будинок. Нічого не залишилося. Нічого не хочеться. Немає планів на майбутнє. Немає бажання жити. Ніщо не має сенсу.

Майя лежала на ліжку, мов непритомна.

Її незмигні очі дивилися кудись крізь стелю. Як у тому, єдиному сні, коли пливла у човні, нічого не відчуваючи й не докладаючи жодних зусиль, щоб піднятися.

Раптом задзвенів мобільник.

Власова не реагувала.

Але телефонував хтось дуже наполегливий. Телефон не замовкав.

Не витримала. Насилу піднялася. Взяла сумку.

Десь всередині дзвонить, але ж де? Не могла знайти.

Раптом намацала якусь коробочку. Витягла. Впізнала: мамин подарунок — натільний хрестик з Єрусалиму.

«Над ним прочитана молитва про сім’ю. Незаміжня жінка, яка його вдягне — обов’язково закохається, матиме законного чоловіка і дітей», — згадала слова неньки.

Боляче, крізь сльози усміхнулася. Відкрила коробку. Підійшла до дзеркала. Повісила на шию ланцюжок. Поладила хрестик…

— Майє Матвіївно, — ледь не плакала секретарка Марта Денисенко, коли начальниця, не поспішаючи, зранку зайшла до приймальні.

Сьогодні вона ледь заставила себе сповзти з ліжка й прийти на роботу. Правда, спізнилася на годину, але ж вона керівник. Хто робитиме їй зауваження?

— Чого репетуєш? — проштрикнула гнівним поглядом підлеглу Власова. — Що за пожежа?

— Т-там, — підняла очі до стелі, — позапланова нарада у великого шефа. — Вчора всіх повідомили. Я телефонувала вам довго-довго, але відповіді не дочекалася.

Майя зрозуміла. Голова обласної адміністрації зібрав нараду. Напевно щось дійсно термінове, якщо зібрання позапланове.

— Давно почалася? — на ходу роздягаючись і беручи записник з ручкою машинально запитала Майя.

— П'ятнадцять хвилин тому, — тим же плаксивим голосом повідомила Марта. — І ще…

— Що, ще? — зупинила на секретарці суворий здивований погляд Власова.

Денисенко простягла начальниці сьогоднішній номер обласної газети, перегорнутий на третю сторінку. Там красувалася стаття про афери з вакцинацією, епідемії дифтерії в області й тому подібне.

— Ч-чорт! — вилаялася Майя. — Тільки цього мені зараз бракувало.

На ходу прочитавши статтю, легко постукала у двері за якими вже майже півгодини тривала нарада. Тоді тихо відчинила, спокійно привіталася і впевнено попрямувала до свого місця за великим овальним столом.

Очільник області Антон Миколайович Крицький був суворого характеру. За його перебування на посаді ще жоден керівник не дозволяв собі спізнюватися на зібрання. Наради, як правило, проходили напружено. Адже вирішувалися життєво важливі для краю питання. Якщо до якогось керівника були претензії, йому співчували усі присутні.

Саме тому всі погляди сьогодні були прикуті до Майї.

Мало того, що спізнилася, ще й абсолютно спокійно привіталася й без усіляких там пояснень сіла на своє місце. Наче її зовсім не хвилювало, що перед нею сам губернатор. Не поспішаючи, відкрила свій записник і стала щось занотовувати.

— О-о! Медицина! — нарешті знайшов свою жертву шеф. — Чого запізнюємося?

— Вибачте, — не піднімаючи очей, спокійно відповіла Власова. — Ось, — показала на вранішню газету. — Розбиралася з редакцією, — нарешті глянула на керівника області. — У наступному номері буде спростування цієї маячні й відповідні вибачення.

Запанувала підозріла тиша. В повітрі запахло грозою…

Крицький повільно зняв окуляри й зупинив на Майї здивований колючо-пекучий погляд. Та очільниця департаменту охорони здоров’я, здавалося, зовсім цим не переймалася.

— Буквально перед початком наради я мав розмову з редактором газети. Він запевнив, що матеріал перевірений, має всі підстави бути надрукованим. А ви розказуєте про якісь вибачення, — гнівно просичав крізь зціплені зуби.

Очі його налилися злобою. Присутні завмерли в очікуванні.

— Антоне Миколайовичу, — спокійно продовжила Власова. — Як я вже й казала, спростування й вибачення буде у наступному номері. Навіщо псувати собі нерви, а відповідно й здоров’я, — злегка усміхнулася. — Давайте почекаємо кілька днів і розумно покладемо на цьому питанні крапку.