Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Ага! — вигукнув Кнут переможно.

Коли я розплющив очі, величезна тріска билася на дні човна. Рибина вирячувала очі, ніби не могла повірити в те, що вона бачила. Воно й зрозуміло — навряд чи вона передбачала, що саме так усе обернеться в її житті.

Ми спрямували човен до ост­рова, і кіль м’яко врізався у прибережний пісок. Цей акуратно заокруглений загадковий острівець ніби ві­дірвався від порослого вересом плато і різко відскочив на кількасот метрів від материка. Кнут скинув черевики і, прочалапавши мілиною на берег, прив’язав човен до скелі. Я запропонував Леї перенести її на сухе, але вона тільки посміхнулася і запропонувала мені навзаєм те саме.

Ми з Кнутом розклали багаття, а Лея патрала і чистила рибу.

— Одного разу ми наловили стільки риби, що мусили йти по тачку, щоб забрати її всю з човна, — сказав Кнут.

Він уже облизував губи. Не пригадую, щоб я так полюбляв рибу, коли був хлопчиком. Можливо, тому, що мені її здебільшого давали у вигляді ретельно просмажених риб’ячих котлет, риб’ячих паличок або у формі кульок у білому, подібному до сперми соусі.

— З цього буде дуже багато їжі, — сказала Лея, обернувши цілу рибину у срібну фольгу і кладучи її просто на вогонь. — Десять хвилин.

Кнут виліз мені на спину, збуджений перспективою скорого бенкету.

— Борюкаймося! — кричав він, чіпляючись за мене, коли я спробував підвестися. — Південець має померти!

— Щось там у мене наче комар на спині? — відгукнувся я, сіпаючись назад і вперед, як бик під вершником на родео, аж доки хлопець не ляпнувся, радісно верещачи, на пісок.

— Якщо ми боротимемось, то робімо це правильно, — запропонував я.

— Гаразд! А як правильно?

— Боротьба сумо, — пояснив я і, взявши дрючок, накреслив коло на вологому піску. — Хто перший змусить суперника ступити поза коло, той переможець.

Я показав йому церемонію, що має передувати кожному туру змагань, і як ми маємо сидіти навпочіпки навпроти один одного за межами кола і один раз плеснути в долоні.

— Це молитва до богів, щоби вони були поряд із на­ми у бою, щоби ми на залишилися самі.

Я бачив, що Лея насупилась, але вона нічого не сказала.

Хлопчик повторював за мною всі рухи, коли я повільно підніс руки, подивився долі, а тоді поклав долоні на коліна.

— Так ми розчавлюємо злих духів, — сказав я, тупаючи ногами.

Кнут зробив те саме.

— Приготувались... увага... — проказав я.

Кнут скривив обличчя в агресивній гримасі.

— ...бій!

Він стрибнув у коло і пхнув мене плечем.

— Ти вилетів! — переможно оголосив він.

Мій слід за межами кола не залишав сумнівів. Лея сміялась і аплодувала.

— Боротьба на цьому не закінчується, рікіші Кнут- сан із Фіннмарк- кен , — прогарчав я, знову сідаючи навпочіпки. — Хто переможе у п’яти сутичках, той Футабаяма.

— Фута?.. — швидко присів Кнут на протилежному боці.

— Футабаяма. Легенда сумо. Здоровенський жирний мугиряка. — Приготувались... увага...

Я ухопив його в замок і виніс далеко за межі кола.

На час, коли рахунок становив 4:4, Кнут так упрів і розходився, що забув про попередні церемонії та одразу несамовито кинувся на мене.

Я відступив убік. Він не міг вчасно зупинитись і, спотикаючись, вилетів за межі кола.

Лея розреготалася. Кнут лежав нерухомо, головою у піску.

Я сів поруч з ним.

— У сумо деякі речі важливіші, ніж перемога, — сказав я. — Зокрема, вміння виявляти гідність як у перемозі, так і в поразці.

— Я програв, — прошепотів Кнут у пісок. — Гадаю, що гідність простіше показувати, коли виграєш.

— Безперечно.

— То вітаю тебе. Ти Фута... Фута...

— ...баяма. І Футабаяма вітає тебе, мужній Хаґу­раямо.

Він підвів голову. Його мокре обличчя було геть обліплене піском.

— А це хто?

— Учень Футабаями. Хаґураяма теж згодом став майстром.

— Правда? Він переміг Футабаяму?

— О, так. Він грав з ним, удаючи поразки. Він просто мав спершу дізнатися від Футабаями кілька важливих способів. Наприклад, як треба програвати.

Кнут сів. Скоса подивився на мене.

— Ульфе, хіба, програючи, ти робишся кращим у боротьбі?

Я спроквола кивнув. Я бачив, що Лея теж прислухається до розмови.

— Ти навчаєшся, — я прибив комара, що сів мені на руку, — краще програвати.

— «Краще програвати»? Який сенс бути в цьому добрим?

— У житті здебільшого берешся до речей, які то­бі не до снаги, — сказав я. — У результаті програєш час­тіше, ніж виграєш. Навіть Футабаяма раз у раз програвав, перш ніж почав вигравати. А хіба ж не важ­ли­во бути кращим у тому, що тобі випадає робити частіше?