Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

Він зробив кілька кроків. Спершу нерішуче.

— Так!

Він рушив більш твердо. Тоді швидше. У бік селища. Його коліна клацали дедалі швидше, швидше, ніж лічильник Гейгера-Мюллера з наближенням до атомної бомби.

Церква стояла обгоріла. Ясно, що тут пройшли німці. Полювали на учасників Опору. Проте руїни будівлі, теплі, оплавлені, не впали. Камінь і попіл. А вони танцювали навколо чорних каменів, деякі з них — голяка. Вони танцювали неймовірно швидко, попри те, що священик співав повільно і протяжно. Його білу рясу було вибруднено сажею, а перед ним стояли наречений і наречена: вона одягнена в чорне, а він — у всьому білому; білими були його кашкет і дерев’яні трескури. Спів стих, і я під’їхав ближче.

— Ім’ям норвезької держави я оголошую вас чоловіком і дружиною, — сказав він, а тоді плюнув коричневою слиною на розп’яття, що висіло поруч, підніс суддів­ський молоток і вдарив ув обвуглену олтарну рейку. Раз. Двічі. Тричі.

Я прокинувся, здригнувшись. Я сидів, сперши голову на стіну. Прокляття, ці сни доконають мене.

Одначе гупання не припинялося. Моє серце, здавалося, завмерло, і я дивився на двері.

Гвинтівка стояла притуленою до стіни.

Я схопив її, не підводячись зі стільця. Я приставив приклад до плеча і притулився до нього щокою. Мій палець був на спусковому гачку. Я видихнув, усвідомивши, що затамував подих.

Іще два гупання.

Тоді двері відчинилися.

Небо на ту мить уже очистилося. Пора була вечірня. Оскільки двері відчинялися на захід, постать у дверях я бачив проти сонця, як темний силует у помаранчевому ореолі, на тлі низьких пагорбів.

— Ти в мене стрілятимеш?

— Вибач, — сказав я, опускаючи гвинтівку. — Я подумав, що це куріпка.

Її сміх пролунав розкотисто і щиро, але обличчя залишалось у тіні, тож я міг тільки уявляти мерехтливе сяйво її очей.

Йонні поїхав.

— Він сьогодні сів у зворотний автобус, на південь, — повідомила Лея.

Вона послала Кнута по дрова і воду. Вона хотіла кави. І пояснення, чому до неї навідався чужинець із півдня, який хотів дізнатись про моє місцеперебування.

Я знизав плечима.

— На півдні багато людей живе. Чого, власне, він хотів?

— Казав, що дуже хотів би поговорити з тобою. Про справи.

— Еге, так, — сказав я. — То був Йонні, либонь? — Схожий на болотяну чаплю?

Вона нічого не сказала у відповідь, але, сидячи навпроти мене за столом, уперто намагалася зловити мій погляд.

— Він з’ясував, що ти зупинився у мисливському будиночку, і хтось показав йому дорогу сюди. Але тебе він тут не знайшов. А потім, коли хтось йому сказав, що ти був у мене після похорону, він, мабуть, вирішив, що я можу щось про тебе знати.

— А ти що йому сказала?

Я дозволив їй зловити очима мій погляд. Нехай ви­вчає мій вираз обличчя. Мені було що приховувати, але водночас — нічого.

Вона зітхнула:

— Я йому сказала, що ти поїхав назад, на південь.

— Чому ти так зробила?

— Тому що я не така дурна. Я не знаю і не хочу знати, в якого роду халепу ти вскочив, але я не хочу бути відповідальною за іще гірші твої неприємності.

— Навіть ще й гірші?

Вона похитала головою. Це могло означати, що вона невдало висловилася, чи що я неправильно її зрозумів, або що вона не хоче цього обговорювати. Вона визирнула в одне з вікон-бійниць. Ми чули, як Кнут надворі енергійно рубає дрова.

— За його словами, тебе звати Юн, а не Ульф.

— А ти коли-небудь вірила, що я Ульф?

— Ні.

— Але ж ти відправила його у хибному напрямку. Тобто збрехала. Що про таке кажуть ваші правила?

Вона кивнула у бік вікна, за яким Кнут рубав ­дрова.

— Правила кажуть, що ми маємо піклуватися про тебе. Про це у Святому Письмі також сказано.

Деякий час ми сиділи мовчки. Я — поклавши руки на стіл, вона — склавши долоні на колінах.

— Дякую за твою турботу про Кнута після похорону.

— Облиш. Як він, тримається?

— Насправді, тримається.

— А ти?

Вона знизала плечима.

— Жінки завжди знаходять спосіб дати собі раду.

Рубання припинилося. Кнут зараз повернеться. Вона знову подивилася на мене. Її очі набули такого кольору, якого я ніколи раніше не бачив, і їхній погляд наче пропікав мене наскрізь.

— Я передумала. Я хочу знати, від чого ти тікаєш.

— Твоє попереднє рішення було, ймовірно, розумнішим.

— Скажи мені.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що ти хороша людина. А хороші люди завжди можуть знайти прощення своїм гріхам.

— А що, як ти помиляєшся і я не хороша людина? Чи означає це, що кінець кінцем я підсмажуватимусь у тому вашому пеклі?