Ю Несбё - Кров на снігу ІІ - Ще Більше крові

— Я чую те, що ти говориш, Ульфе, але я не знаю, чи це правда. Що сталося?

Я відчепив блешню:

— Чому ти досі називаєш мене Ульфом?

— Це те ім’я, яким ти мені назвався. Я тебе так називатиму, аж доки ти не захочеш назватися якось інакше. Кожен повинен мати право на зміну свого імені.

— Як довго ти називаєшся Леєю?

Вона примружила одне око.

— Ти питаєш жінку про її вік?

— Я не мав на увазі...

— Двадцять дев’ять років.

— Гм... Лея — гарне ім’я, немає підстав міняти його на інше...

— Воно означає «корова», — перервала вона. — Я хо­тіла би назватися Сарою. Сара означає «принцеса». Але мій батько сказав, що я не могла би зватися Сарою. Тому двадцять дев’ять років мене називають коровою. Що ти на це скажеш?

— Що ж, — подумав я якусь мить. — Му-у?

Вона подивилася на мене недовірливо. Тоді розсміялася. Своїм глибоким грудним сміхом. Неквапним. Кнут на кормі обернувся до нас.

— Що таке? Він розповів анекдот?

— Так, — сказала вона, не відриваючи від мене очей. — Гадаю, що так.

— Розкажіть мені!

— Згодом. — Вона нахилилась до мене. — Отже, що сталося?

— Я не знаю, чи сталося щось. — Я закинув воло­сінь. — Я просто запізнився.

— Куди запізнився? — насупилась вона. — До чого?

— Щоб урятувати свою дочку.

Вода була настільки прозорою, що я бачив, як дедалі глибше занурюється мерехтлива приманка. Аж доки вона розчинилася в зеленавому мороці безодні.

— Коли я, нарешті, роздобув гроші, вона вже була у комі. Вона померла за три тижні по тому, як я нашкріб кошти на лікування у Німеччині. Не так, щоби це щось міняло, — однаково, було вже запізно. Принаймні так лікарі сказали. Та суть справи у тому, що я не спромігся зробити те, що зобов’язаний був зробити. Я зрадив її. Таким був постійний приспів мого життя. Але той факт, що я не впорався навіть, коли... що я не зумів подбати навіть... Я...

Я шмигнув носом. Можливо, мені не слід було ски­дати куртку: зрештою, ми перебували близько до Північного полюса. Я відчув щось на своєму передпліччі. У мене волосся наїжилося. Дотик. Я не пам’ятав, коли востаннє мене торкнула жінка. Але тут-таки пригадав, що це сталося менш ніж за двадцять чотири го­­дини до того. Під три чорти цей край, цих людей і решту все!

— Через це ти викрав гроші?

Я стенув плечима.

— Ти вкрав гроші для своєї донечки, знаючи, що тебе вб’ють, якщо тільки знайдуть.

Я плюнув за облавок, щоб якось порушити нестерпну нерухомість води.

— Це гарно звучить у такому формулюванні, — зауважив я. — Скажемо, натомість, що я — той батько, котрий дочекався, коли буде запізно, перш ніж заходився щось робити для своєї дочки.

— Але ж лікарі сказали, що однаково було вже за­пізно?

— Вони таке казали, але вони не могли знати. Ніхто цього не знає. Ні я, ні ти, ні священик, ні атеїст. Тому ми віримо. Віримо, бо це краще за усвідомлення того, що там, у глибинах, на нас чекає тільки холодна темрява. Смерть.

— Ульфе, ти справді у таке віриш?

— А ти справді віриш у перлинні ворота з янголами і дядьком на ім’я Святий Петро? Втім, ні, ти не в це віриш! Однак інша секта, десь у десять тисяч разів більша за вашу, вірить у святих. І вони вважають, що коли ви не вірите до найдрібніших деталей у те саме, у що вірять вони, то ви простуєте прямим курсом у пекло. Атож, католики вважають, що ви, лютерани, скочуєтесь у підземелля світу. А ви вірите, що це вони туди йдуть. Вам неабияк пощастило народитися серед послідовників істинної віри тут, за Полярним колом, а не десь в Італії чи Іспанії. Тоді вам випав би дуже довгий шлях до спасіння.

Моя волосінь натягнулася, і щось смикнуло. Я рвонув, підсікаючи, — щось упіймалося: тут, напевне, неглибоко. Я потягнув ще, і те, що впіймалося, зірвалося з гачка.

— Ульфе, ти озлоблений.

— Озлоблений? Я розлючений, як холера, ось я який. Якщо цей ваш Бог існує, навіщо він отак бавиться з людством? Навіщо він дозволяє, щоб одна людина народжувалась для страждань, а інша — для надмірностей, або ж одним дає шанс знайти віру, яка нібито дасть їм спасіння, тоді як більшість ніколи навіть не почують про того Бога? Навіщо це йому?.. Як він міг?..

Клята холоднеча.

— ...забрати твою дочку? — спокійно закінчила вона моє запитання.

Я закліпав.

— Там нічого немає, — сказав я. — Тільки морок і смерть, і...

— Риба! — вигукнув Кнут.

Ми обернулися до нього. Він уже тягнув здобич. Лея востаннє поплескала мене по руці і схилилася на фальш­борт. Ми дивилися на воду. Чекали, коли покажеться над водою те, що потрапило Кнутові на гачок. Я упіймав себе на тому, що чомусь думаю про жовту зюйдвестку. І раптом мене опанувало передчуття. Ні, то було щось більше, ніж передчуття. Я знав напевно: він повернеться. Я заплющив очі. Так, я бачив його доволі ясно. Йонні повернеться. Він знав, що я досі тут.