Маргарет Этвуд - Заповіти

Коли лікаря Гроува розірвали на Участраті, Бека зомліла. Дехто з Тіток пояснював це дочірньою любов’ю — лікар Гроув був грішником, але ж однаково чоловіком, і до того ж мав високий статус. Ба більше, він був батьком, якого слухняна дочка зобов’язана поважати. Однак я знала, що це не так: Бека почувалася відповідальною за його смерть. Вважала, що не варто було розповідати мені про його злочини. Я запевнила її, що ні з ким цим не ділилася, вона сказала, що вірить мені, але Тітка Лідія, певно, все одно якось дізналася. Саме так Тітки й здобули свою владу — дізнаючись про різні речі. Про які взагалі не слід говорити.

Ми з Бекою повернулися з Участрати. Я заварила їй чаю і запропонувала прилягти, бо вона досі була дуже бліда, та вона сказала, що опанувала себе і все буде добре. Ми саме поринули у вечірнє читання Біблії, коли у двері постукали. На наш подив, там стояла Тітка Лідія з новою Перлиною — Джейд.

— Тітко Вікторіє, Тітко Іммортель, вас обрано для особливої справи, — мовила Тітка Лідія. — До вас приписано нашу найновішу Перлину — Джейд. Вона спатиме в третій спальні — я так розумію, вона порожня. Ваше завдання — допомагати їй в усьому й розповідати про наше життя та служіння тут, у Гілеаді. У вас достатньо простирадл та рушників? Як ні, я накажу принести ще.

— Так, Тітко Лідіє, Господу слава, — відказала я.

Бека відлунням повторила за мною, а Джейд нам усміхнулася боязко й уперто водночас. Вона була не схожа на інших новонавернених із-за кордону: ті, як правило, були або жалюгідні, або сповнені завзяття.

— Ласкаво просимо, — звернулася я до Джейд. — Заходь, будь ласка.

— Гаразд, — сказала вона й перетнула наш поріг.

У мене защеміло серце: я вже знала, що те на позір мирне життя, яке ми з Бекою вели в Ардуа-холі останні дев’ять років, добігло кінця, настали зміни, але тоді я ще не усвідомлювала, якими різкими ті зміни будуть.

Я сказала, що наше життя було мирне, але це, можливо, не зовсім правильне слово. В будь-якому разі воно було впорядковане, хоча й дещо монотонне. Наш час дивним чином не спливав, хоч і був сповнений занять. Коли мене прийняли Претенденткою, мені було чотирнадцять, і хоча тепер я була вже дорослою, значно старшою собі не здавалася. Так само було й із Бекою: нам здавалося, що ми завмерли, застигли, наче вмерзлі в кригу.

Засновниці та старші Тітки мали певні переваги. Вони формувалися у догілеадські часи, проходили випробування, які нас оминули, і ті випробування стерли м’якість, яка колись могла в них бути. А ми не були змушені через це проходити. Нас захищали, ми, по суті, не мали потреби давати собі раду із жорстоким світом. Ми отримали блага від жертв, принесених нашими попередницями. Нам постійно нагадували про це і наказували бути вдячними. Але це важко — бути вдячною за відсутність чогось, про що не маєш уявлення. Боюся, ми не до кінця цінували те, як загартувалося у вогні покоління Тітки Лідії. У них була безжальність, якої нам бракувало.

Попри відчуття, що час зупинився, я насправді змінилася. Була вже не тією людиною, що увійшла до Ардуа-холу. Тепер я була жінкою, хай і недосвідченою; тоді ж була дитиною.

— Я дуже рада, що Тітки дозволили тобі залишитися, — мовила Бека того першого дня. Вона пильно дивилася на мене своїми сором’язливими очима.

— Я теж рада, — сказала я.

— У школі я завжди рівнялася на тебе. Не через твоїх трьох Марф і Командорську родину — ти брехала менше за інших. І була до мене добра.

— Не така вже й добра.

— Добріша за інших, — мовила вона.

Тітка Лідія дала мені дозвіл оселитися у тому самому блоці, що й Бека. Ардуа-хол ділився на окремі квартири, нашу маркували літера «С» і девіз «Per Ardua Cum Estrus».

— Це означає «Крізь дітонародження із жіночою репродуктивною працею», — сказала Бека.

— Невже тут усе це сказано?

— Латиною. Так краще звучить.

— Що таке латина? — запитала я.

Бека сказала, що це стара мова, якою вже ніхто не говорить, але люди пишуть нею девізи. Наприклад, девізом усього комплексу, оточеного Стіною, було «Veritas», що латиною значить «Правда». Але вони збили цей напис і замалювали його.

— Звідки ти це знаєш? — запитала я. — Якщо слова вже нема?

— З Бібліотеки Гільдеґарди, — сказала Бека. — Вона лише для нас, Тіток.

— Що таке бібліотека?

— Місце, де тримають книжки. Їх там повно, багато кімнат.

— Вони нечестиві — ті книжки? — запитала я. Уявляла кімнату, напхану цим вибухонебезпечним матеріалом.

— Тільки не ті, які я читала. Ті, що небезпечніші, зберігають у Читальні. Аби потрапити туди, потрібен особливий дозвіл. Але інші книжки можна читати.