Маргарет Этвуд: Заповіти

Я дізналася від Шунаміт, яка називала себе моєю найкращою подругою, хоча ми не повинні були мати найкращих друзів. Тітка Есті говорила, що формувати закриті групи недобре — від цього інші дівчата почуваються відлученими, а ми всі маємо допомагати одна одній бути якомога досконалішими.

Тітка Відала якось сказала, що наявність найкращих друзів веде до перешіптувань, і змов, і таємниць, а змови й таємниці ведуть до непокори Господу, а непокора веде до бунту, а бунтівні дівчата стають бунтівними жінками, а бунтівні жінки ще гірші за бунтівних чоловіків, бо бунтівні чоловіки стають зрадниками, а от бунтівні жінки — перелюбницями.

Тоді свій мишачий голос подала Бека: «А що таке перелюбниця?» Ми всі здивувалися, бо Бека дуже рідко про щось запитувала. Її батько був не Командором, як наші батьки, а всього лиш дантистом — найкращим із дантистів, усі наші родини до нього зверталися, і саме тому Беці було дозволено навчатися в нашій школі. Але це також означало, що інші дівчата дивилися на неї зверхньо й очікували, що вона їм підкорятиметься.

Бека сиділа поряд зі мною — вона завжди сідала поряд зі мною, якщо тільки Шунаміт її не відтісняла, — і я відчувала, як вона тремтить. Я боялася, що Тітка Відала покарає її за нахабство, але будь-кому, навіть Тітці Відалі, було б непросто її в цьому звинуватити.

Шунаміт прошепотіла через мене: «Не будь така дурна!» Тітка Відала усміхнулася не ширше, ніж завжди, й відповіла, що, як усе буде добре, Беці не доведеться дізнаватися про це з власного досвіду, бо ж жінок, які стають перелюбницями, зрештою побивають камінням або ж вішають з мішком на голові. Тітка Есті зауважила, що немає причин так лякати дівчат, а тоді усміхнулася і назвала нас шляхетними квітками — невже хтось чув коли про бунтівну квітку?

Ми подивилися на неї, щосили округлюючи очі на знак нашої невинності, й закивали, показуючи, що ми з нею згодні. Тут бунтівних квіток немає!

У Шунаміт удома була лише одна Марфа, а в нас їх було три, отже, мій батько був важливіший за її батька. Тепер я розумію, що саме тому вона й хотіла бути моєю найкращою подругою. Це була присадкувата дівчинка з двома довгими товстими кісками, яким я заздрила, бо ж мої були коротші й тонші, та з чорними бровами, які робили її дорослішою на вигляд. Вона була войовнича, але тільки за спинами Тіток, і завжди прагнула брати верх у наших суперечках. Якщо їй заперечували, вона знову повторювала свою думку, хіба що голосніше. З іншими дівчатами, особливо з Бекою, вона була груба, і мені соромно, але визнаю: я була надто слабка, щоби їй протистояти. Коли йшлося про спілкування з однолітками, я мала слабку вдачу, хоча вдома наші Марфи сказали б, що я дуже вперта.

— Твоя мати помирає, так? — прошепотіла до мене Шунаміт якось за обідом.

— Ні, не так! — пошепки відповіла я. — У неї просто стан!

Так про це говорили Марфи: «У стані твоєї матері». Саме стан змушував її стільки відпочивати й викликав кашель. Пізніше Марфи почали носити їй до кімнати таці з їжею. Тарілки поверталися майже неторкані.

Мені дуже рідко дозволяли її відвідувати. А коли я заходила, в її кімнаті стояв напівморок. Там більше не було її запаху — легкого, солодкого, як від лілейних квіток хости у нашому садку, — радше тхнуло так, ніби туди пробрався якийсь брудний, немитий чужинець і сховався під ліжком.

Я сідала поряд із матір’ю, яка згорталася калачиком під вишитою синіми квіточками ковдрою, брала її за худу ліву руку з чарівною каблучкою і питала, коли ж закінчиться цей її стан. А вона відповідала, що молиться, аби біль минув якнайшвидше. Це мене заспокоювало, бо означало, що їй мусить стати краще. Тоді вона питала мене, чи була я чемна, чи я щаслива. Я завжди відповідала «так», вона стискала мою руку й просила помолитися разом із нею, і ми співали пісеньку про янголів у її кімнаті. Після того вона мені дякувала, і на цьому все закінчувалося.

— Вона справді помирає, — прошепотіла Шунаміт. — Отакий у неї стан — помирання!

— Це неправда! — прошепотіла я у відповідь надто голосно. — Їй уже краще. Скоро її біль мине. Вона за це молиться.

— Дівчата, — втрутилася Тітка Есті. — За обідом наші роти призначені для їжі, не можна одночасно говорити й жувати. Хіба ж нам не пощастило, що маємо таку чудову страву?

Ішлося про сандвічі з яйцем, які мені зазвичай смакували. Але тоді мене нудило від їхнього запаху.

— Я це від своєї Марфи чула, — прошепотіла Шунаміт, коли Тітка Есті відволіклася. — Їй сказала ваша Марфа. Тож це правда.