Маргарет Этвуд - Заповіти

Після співів почалося святкове плямкання. Я помітила, що Тітка Елізабет узяла на одне яйце більше, ніж слід, а Тітка Гелена — на одне менше, причому так, щоб усі це помітили. Я побачила, як Тітка Відала, що сопіла у свою серветку, швидко перевела погляд червоних очей з однієї на іншу, а тоді на мене. Що вона замислила? Побачимо, як карта ляже.

Після нашого невеличкого святкування я здійснила нічне паломництво до Бібліотеки Гільдеґарди [2] Гільдеґарда Бінґенська, вона ж свята Гільдеґарда (1098–1179) — письменниця, лінгвістка, натуралістка, філософиня, лікарка, поетеса, пророчиця, провидиця й композиторка. , розташованої у дальньому краї Ардуа-холу, — залитою місячним світлом стежиною повз свою оповиту тінями статую. Увійшла, привіталася з нічною черговою, перетнула загальну секцію, де три наші Претендентки змагалися з новонабутою грамотністю. Пройшла через читальну залу, для відвідування якої потрібен вищий доступ і де у темряві замкнених ящиків дозрівають, випромінюючи таємничу енергію, Біблії.

Тоді відімкнула двері й пішла далі, через Генеалогічні архіви ліній крові із засекреченими документами. Конче необхідно записувати, хто чий родич офіційно і насправді: через систему Служниць дитина пари могла бути біологічно чужою і для елітної матері, і навіть для офіційного батька, бо ж Служниці з відчаю шукали будь-якої можливості завагітніти. Наша справа — знати про такі речі, аби попередити інцест: і без того народжується чимало Не-дітей. Справа Ардуа-холу — також ретельно охороняти ці знання: архіви — його серце.

Нарешті я дійшла до свого святилища в глибині секції забороненої світової літератури. На приватних полицях розміщено мою особисту колекцію книг поза законом, табуйованих для нижчих верств. «Джейн Ейр», «Анна Кареніна», «Тесс з роду д’Ербервіллів», «Втрачений рай», «Життя дівчат та жінок» — яку моральну паніку могла б збурити кожна з них, потрапивши до рук Претенденток! Тут я зберігаю й інші документи, доступні дуже небагатьом. Я вважаю їх таємною історією Гілеаду. Не все те золото, що гниє, але з цього цілком можна отримати негрошову вигоду: знання дає владу, особливо знання, яке дискредитує. Я не була першою, хто це визнав, як не була першою серед тих, хто по змозі наживається на цьому, — це відомо кожній розвідці світу.

Усамітнившись, я дістала цей новонароджений рукопис зі схованки — скриньки, вирізаної в одній із наших книжок із грифом «Непристойні», «Apologia Pro Vita Sua. На захист одного життя» кардинала Ньюмена. Цей важкий том ніхто більше не візьме до рук — католицизм вважається єрессю, близькою до вудуїзму, тож ніхто туди не зазирне. Хоча коли раптом комусь таке спаде на думку, це для мене буде все одно що куля в лоб — передчасна куля, бо я ще зовсім не готова відійти. Якщо і коли я вирішу це зробити, то планую значно більший вибух, ніж оце.

Я свідомо обрала цю назву, бо що я тут роблю, як не захищаю власне життя? Життя, яке я вела. Життя — як я собі кажу, — яким я мусила жити, не маючи вибору. Колись, до панування нинішнього режиму, я й не думала про таке, не вважала це за потрібне. Я була суддею суду в справах сім’ї — посада, завойована десятиріччями виснажливої праці й кропіткого професійного зростання, — і я виконувала свою роботу так неупереджено, як тільки могла. Я прагнула зробити світ кращим, наскільки це вбачалося мені можливим у межах моєї професії. Займалася благочинністю, голосувала на федеральних і муніципальних виборах, підтримувала благородні позиції. Я вважала, що живу доброчесно; вважала, що моя праведність заслуговує на схвалення.

Утім я зрозуміла, як помилялася щодо цього, як і щодо багатьох інших речей, у той день, коли мене заарештували.

Кажуть, шрам у мене залишиться назавжди, але я вже майже оклигала. Тому так, гадаю, мені вже стане для цього сил. Ви сказали, що хочете почути, як я була втягнута в усю цю історію, тож я спробую. Хоча непросто зрозуміти, з чого ж почати.

Почну зі свого дня народження, чи то пак із того дня, що його я таким вважала. Ніл та Мелані брехали мені про нього. Авжеж, вони мали для цього дуже переконливі причини і бажали мені лиш добра, але коли я про це дізналася, то була дуже зла на них. Утім довго злитися було важко, бо на той час вони вже були мертві. Можна злитися на тих, хто помер, але про їхні вчинки вже не поговориш або це буде дуже однобока розмова. І винною я почувалася не менше, ніж злою, бо їх убили, а я тоді вірила, що то моя провина.