Маргарет Этвуд - Заповіти

— Можна я теж робитиму хліб від початку? — спитала я якось, коли Зілла діставала миску для інгредієнтів. Я дуже часто спостерігала за ними, тож була впевнена, що знаю, як це робиться.

— Не треба тобі цим перейматися, — відповіла мені Роза, суплячись іще більше, ніж завжди.

— Чому? — поцікавилася я.

Віра хрипко зареготала.

— Усе це за тебе робитимуть Марфи, — мовила вона, — коли тобі знайдуть доброго, гладкого чоловіка.

— Він не буде гладким.

Мені не хотілося мати за чоловіка товстуна.

— Авжеж, ні. То просто вислів такий, — сказала Зілла.

— Покупки робити теж не доведеться, — додала Роза. — Це робитиме твоя Марфа. Чи Служниця, якщо в ній буде потреба.

— Може, й не буде, — завважила Віра. — Зважаючи на те, хто її мати…

— Не кажи цього, — застерегла Зілла.

— Чого? — спитала я. — Що з моєю матір’ю?

Я знала, що існує якась таємниця, пов’язана з моєю матір’ю. Це вчувалося з того, як вони промовляли слово «відпочинок»… і це мене лякало.

— Просто твоя мати змогла народити дитинку, — заспокійливо сказала Зілла, — то й ти теж зможеш. Ти б хотіла мати дитинку, правда ж, люба?

— Так, — відповіла я. — А от чоловіка не хочу, вони всі бридкі.

Троє жінок засміялися.

— Не всі, — сказала Зілла. — Твій батько теж чоловік.

На це я відповіді не мала.

— Вони обов’язково оберуть доброго, — мовила Роза. — Не якогось стариганя.

— Мають зважати на власну гідність, — сказала Віра. — Статус тобі не знизять, це точно.

Мені не хотілося більше думати про чоловіків.

— А що, як мені цього хочеться? — сказала я. — Пекти хліб…

Я почувалася скривдженою: наче вони замкнули своє коло, не пускаючи мене.

— Що, як я хочу пекти хліб сама?

— Ну, звісно ж, твої Марфи тебе пустять, — відповіла Зілла. — Ти ж будеш господинею в домі. Але вони тебе за це зневажатимуть і почуватимуться так, наче ти відібрала те, що належить їм по праву. Те, що вони знають і вміють робити. Ти ж не хочеш, аби вони так почувалися через тебе, правда, дорогенька?

— Твоєму чоловікові це теж не сподобається, — додала Віра з черговим хрипким смішком. — Це псує руки. Тільки поглянь на мої!

Вона простягнула до мене долоні: пальці були вузлуваті, з грубою шкірою, короткими нігтями й задирками — зовсім не схожі на ніжні й елегантні руки моєї матері з її чарівною каблучкою.

— Груба робота шкодить рукам. Він не захоче, щоби від тебе тхнуло дріжджами.

— Чи хлоркою, — зауважила Роза. — Від прибирання.

— Йому буде більше до вподоби, якщо ти займатимешся своїм вишиванням, — сказала Віра.

— Хрестиком, — додала Роза. В її голосі вчувалася насмішка.

Вишивання не було моєю сильною стороною. Мене завжди критикували за неохайні й розхлябані стібки.

— Ненавиджу хрестики! Я хліб хочу пекти.

— Не завжди випадає робити те, що хочеться, — м’яко мовила Зілла. — Навіть тобі.

— А іноді доводиться робити те, чого терпіти не можеш, — докинула Віра. — Навіть тобі.

— Ну то й не пускайте мене! — огризнулася я. — Ви злі!

І вибігла геть із кухні.

Я плакала. Хоча мені наказували не турбувати матір, я пробралася нагору, до її кімнати. Вона лежала під своєю гарненькою білою ковдрою із синіми квіточками. Очі були заплющені, але вона, напевно, мене почула, бо розплющила їх. Щоразу, як я її бачила, ці очі здавалися мені все більшими й блискучішими.

— Що сталося, кошеня? — запитала вона.

Я залізла до неї під ковдру, пригорнулася. Вона була така тепла…

— Це нечесно, — схлипувала я. — Я не хочу заміж! Чому я повинна це робити?

Табіта не сказала «бо це твій обов’язок», як зробила б Тітка Відала, чи «захочеш, як прийде твій час», як Тітка Есті. Вона взагалі спочатку нічого не сказала. Натомість обійняла мене й погладила по голові.

— Пригадай, як я обрала тебе, — мовила вона, — з-поміж усіх інших.

Але тоді я вже була досить дорослою, щоби зневіритися у цій історії про вибір: замкнений замок, магічна каблучка, злі відьми, втеча…

— Це просто казка, — сказала я. — Я вийшла з твого живота, як усі інші діти.

Вона не підтвердила. Взагалі нічого не сказала. Чомусь це було дуже страшно.

— Це так! Правда ж? — перепитала я. — Мені Шунаміт у школі розповідала. Про животи.

Мати обійняла мене міцніше.

— Що б там не було, — сказала вона, помовчавши, — я хочу, щоб ти завжди пам’ятала, що я дуже сильно тебе любила.

Ви, напевно, вже здогадалися, що я розповім вам далі. Невесела історія.

Моя мати помирала. Всі про це знали, крім мене.