Маргарет Этвуд: Заповіти

Я не була зизоока, як Гульда, не супилася вічно, як Шунаміт, і брови мала не ледь помітні, як у Беки, але була незавершена. Обличчя моє було схоже на печиво з очима-родзинками й зубами з гарбузового насіння, яке готувала для мене Зілла, моя улюблена Марфа. Утім, хай і не надто вродлива, я була дуже-дуже обрана. Не лише для того, щоб стати дружиною Командора — насамперед я була обрана Табітою, моєю матір’ю.

Ось що Табіта часто мені розповідала:

— Я пішла прогулятися до лісу й надибала зачарований замок. У ньому було замкнено багато дівчаток, у них не було матерів, і злі відьми наклали на них свої чари. Я мала чарівну каблучку, яка відчинила двері замку, але врятувати могла лише одну дівчинку. Тож я роздивилася всіх гарненько, а тоді з усього натовпу обрала тебе.

— А що було з іншими? — питала тоді я. — З іншими дівчатками?

— Їх урятували інші матері, — відповідала вона.

— Вони теж мали чарівні каблучки?

— Авжеж, люба моя. Щоб стати матір’ю, обов’язково мусиш мати чарівну каблучку.

— А де та каблучка? — запитувала я. — Де вона зараз?

— Тут, у мене, — відповідала Табіта, показуючи на середній палець на лівій руці, який вона називала «сердечним». — Та моя каблучка могла виконати лише одне бажання, і я використала його на тебе. Тож зараз це звичайна, буденна материнська прикраса.

Тут мені дозволялося приміряти каблучку — золоту, з трьома діамантами: великим і двома маленькими обабіч. З вигляду було схоже, що вона й справді могла колись бути чарівною.

— То ти підняла мене і понесла? — запитувала я. — Геть із лісу?

Я знала цю історію напам’ять, але мені подобалося знову й знову слухати її.

— Ні, люба моя, ти тоді вже була надто велика. Якби я тебе понесла, то почала б кашляти, і відьми нас почули б. — Я знала, що все так і було, бо вона й справді часто кашляла. — Тож я взяла тебе за руку, ми тихенько вийшли із замку, так, щоб відьми не чули. Обидві шепотіли: «Тсс, тсс…» — Тут вона підносила пальця до вуст, і я повторювала за нею, з насолодою промовляючи те «Тсс, тсс…». — А тоді ми дуже швидко побігли через ліс, подалі від злих відьом, бо одна з них таки помітила, як ми виходимо. Ми бігли, бігли, потім сховалися у дуплі дерева. Це було дуже небезпечно!

Я справді невиразно пригадувала, як бігла через ліс і хтось тримав мене за руку. Чи ховалася я в дуплі? Здавалося, що десь таки ховалася. То, може, все це й було правдою.

— А тоді що сталося?

— А тоді я привела тебе до цього чудового будинку. Хіба ж ти тут не щаслива? Ми тебе так плекаємо, всі ми! Правда ж, нам обом пощастило, що я тоді обрала тебе?

Я пригорталася до неї, притулялася головою до її худого тіла, відчуваючи горбочки ребер. Вона обіймала мене, я притискалася вухом до її грудей і чула, як калатає всередині серце — здавалося, воно билося все швидше, наче вона із хвилюванням чекала на мою відповідь. Я знала, що відповідь ця має владу — я могла зробити так, щоб вона усміхнулася або ж ні.

Що я могла сказати, окрім «так» і «так»? Так, я була щаслива. Так, мені поталанило. І це була щира правда.

Скільки мені тоді було? Років шість або сім. Мені нізвідки це знати, бо я не пам’ятаю себе доти.

Я дуже любила Табіту. Вона була гарна, хоч і дуже худа, і годинами бавилася зі мною. У нас був ляльковий будиночок, дуже схожий, власне, на наш будинок: з вітальнею, їдальнею і великою кухнею для Марф, з батьківським кабінетом, де були письмовий стіл та книжкові полиці. Всі маленькі книжечки на полицях були порожні. Якось я спитала, чому всередині нічого немає — чомусь відчувалося, що на сторінках мають бути якісь позначки. Мати відповіла, що книжки — це прикраси, як вази з квітами.

Скільки ж їй довелося брехати задля мого добра! Щоб захистити мене! Але їй це вдавалося, вона була дуже винахідлива.

На другому поверсі будиночка були чудові великі спальні із завісками, шпалерами й картинами (гарні картини — фрукти й квіти), на третьому — менші спальні, а ще п’ять ванних кімнат на весь будинок, хоча одна з них була дамською вбиральнею (Чому вона так називалася? Що в ній було особливого?), і погріб для харчів.

У нас були всі потрібні ляльки — мати у блакитній сукні Дружини Командора, маленька дівчинка з трьома сукнями (рожевою, білою й сливовою, як у мене), три Марфи у блякло-зеленому й фартухах, Хранитель Віри в кептарі, аби водити авто й косити газон, двоє Янголів на вході з мініатюрною пластиковою зброєю, щоб ніхто не зміг увійти і зашкодити нам, і лялька-батько у випрасуваному однострої Командора. Говорив він мало, але багато ходив туди-сюди, сидів у голові обіднього столу, Марфи приносили йому всілякі наїдки на тацях, а тоді він ішов до свого кабінету й зачинявся там.