Маргарет Этвуд - Заповіти

— Через мене? — запитала я знову.

— Не все у світі стається через тебе. Ось як було. Твоя мати передала тебе довіреним друзям, вони повезли тебе на північ, а далі переправили через ліси до Вермонту.

— Ти була серед тих друзів?

— Ми сказали, що полюємо на оленів. Я була там провідницею, знала людей. Тебе поклали до наплічника, дали пігулку, щоб ти не кричала.

— Ви накачали дитину ліками. Могли мене вбити! — обурилася я.

— Не вбили ж, — одповіла Ада. — Перевезли тебе через гори, тоді в Канаду, до містечка Три-Риверс. Воно ж Труа-Рив’єр. Колись давно це був головний шлях торгівлі людьми.

— Коли?

— Році так у 1740-му. Ловили дівчат з Нової Англії, брали в заручниці, вимагали за них викуп або ж віддавали заміж. Коли народжувалися діти, вони вже не хотіли повертатися. Це тому я змішаного походження.

— Як це?

— Наполовину крадійка, наполовину крадена, — відповіла Ада. — Я амбідекстер.

Я трохи поміркувала, сидячи у темряві серед сантехнічного приладдя.

— То де вона зараз? Моя мати?

— Закрита інформація, — сказала вона. — Що менше людей про це знають, то краще.

— Вона просто зникла, покинула мене?

— Вона вгрузла у все це по самі вуха. Тобі пощастило, що ти жива. Їй теж пощастило — її двічі намагалися вбити, наскільки нам відомо. Вони так і не забули те, як вона перехитрила їх із Крихіткою Ніколь.

— А мій батько?

— Так само. Він так глибоко пішов на дно, що дихає через трубку.

— Гадаю, вона мене не пам’ятає, — скорботно мовила я. — Їй на мене начхати.

— Ніхто не контролює, на кого чхають інші люди, — завважила Ада. — Вона трималася подалі від тебе для твого ж добра, не хотіла ризикувати. Але трималася поруч, скільки могла за цих умов.

Мені було приємно, хоча припиняти злитися не хотілося.

— Як? Приходила до нас додому?

— Ні. Вона не ризикнула б зробити тебе мішенню. Але Мелані з Нілом надсилали їй твої фотографії.

— Вони ж мене не фотографували. Така в них була фішка — жодних знімків.

— Вони багато тебе знімали, — заперечила Ада. — Вночі, поки ти спала.

Це було моторошно. Я так і сказала.

— Моторошніше нікуди, — погодилася вона.

— Тож вони відправляли їй мої фото? Як? Якщо це було так таємно, хіба вони не боялися…

— Кур’єром, — обрубала Ада.

— Всі знають, що в кур’єрських службах таємниці витікають, як крізь сито.

— Я не говорила про кур’єрську службу, я сказала «кур’єром».

Я помовчала.

— О. То це ти їх передавала?

— Не те щоб передавала, не прямо. Я доправляла їх до неї. І твоїй матері ці знімки дуже подобалися, — сказала Ада. — Матерям завжди подобаються світлини їхніх дітей. Вона розглядала їх, а тоді спалювала, щоб Гілеад ніколи їх не побачив.

Десь за годину ми зупинилися перед гуртовим складом-магазином килимів у Етобікоку. На логотипі був летючий килим, і називалося це місце «Килимсон».

Спереду це був справжній магазин з виставковим залом, де було чимало килимів, а от позаду, за складом, була тісна кімната з півдюжиною комірок по боках. Подекуди лежали спальні мішки чи ковдри. В одній комірці спав, лежачи на спині, чоловік у шортах.

У центрі кімнати стояли столи, стільці, комп’ютери, біля стіни — побита життям софа. На стінах висіли мапи: Північна Америка, Нова Англія, Каліфорнія. Ще кілька чоловіків та три жінки сиділи за комп’ютерами, вбрані як звичайні перехожі, що влітку сьорбають лате з льодом. Вони зиркнули на нас і повернулися до своїх справ.

Елайджа сидів на софі. Він підвівся, підійшов до нас, запитав, чи все гаразд. Я сказала, що все добре, і спитала, чи можна мені води, бо раптом дуже захотілося пити.

Ада сказала:

— Ми давно не їли. Я сходжу.

— Вам обом краще залишитися тут, — втрутився Гарт і пішов до центральної частини магазину.

— Ніхто, крім Гарта, не знає, хто ви, — тихо сказав мені Елайджа. — Вони не знають, що ти Крихітка Ніколь.

— Хай і далі так буде, — мовила Ада. — Довгий язик корабель потопить.

Гарт приніс не дуже свіжі сандвічі з круасанів у паперовому пакеті й чотири паперові стаканчики паршивої кави. Ми сіли на старі офісні стільці в одній із комірок, Елайджа увімкнув маленький телевізор, який там стояв, щоб ми могли подивитися новини, поки їмо.

«Вбраннєвого хорта» досі показували у новинах, але нікого ще не заарештували. Один експерт звинувачував терористів — невиразно, бо ж їх було багато різних. Інший сказав «суб’єкти ззовні». Канадський уряд заявив, що вони розглядають усі варіанти, на що Ада зауважила, що їхній улюблений варіант — це смітник. Гілеад проголосив офіційно, що про вибух їм нічого не відомо. Біля консульства Гілеаду в Торонто відбувся марш протесту, але нечисленний: Мелані з Нілом не були ані відомими людьми, ані політиками.