Маргарет Этвуд - Заповіти

— Отже, ти тут узагалі ні до чого, — підсумувала Ада. Цікаво, може, вона просто намагалася мене підбадьорити?

— Так гидко бути Крихіткою Ніколь… — сказала я. — Я про це не просила.

— Життя паскудне. Крапка, — відповіла на це Ада. — Маємо вирішити, що робити далі.

Елайджа пішов, сказавши, що повернеться за пару годин.

— Не виходь, у вікно не визирай, — напучував мене він. — Телефоном не користуйся. Я знайду вам інше авто.

Ада відкрила бляшанку курячого супу, сказала, що я мушу щось з’їсти, тож я й спробувала.

— Що, як вони прийдуть по мене? — запитала. — Які вони взагалі на вигляд?

— Як звичайні люди, — відповіла Ада.

По обіді повернувся Елайджа. З ним був Джордж, старий безхатченко, який, як я колись думала, переслідував Мелані.

— Все гірше, ніж ми думали, — сказав Елайджа. — Джордж усе бачив.

— Що саме бачив? — перепитала Ада.

— На крамниці висіла табличка «ЗАЧИНЕНО». Раніше вона ні на день не зачинялася, тож мені стало неспокійно, — почав розповідь Джордж. — Тоді вийшли троє чоловіків і повели Мелані з Нілом до автомобіля. Вели попід руки, наче п’яних, щось говорили, робили вигляд, наче все гаразд, наче вони просто базікають і прощаються. Мелані з Нілом всадили досередини. Тепер я розумію, що пози в них були такі, наче вони спали.

— Або були мертві, — припустила Ада.

— Так, можливо. Ті троє пішли геть. Десь за хвилину автомобіль вибухнув.

— Це значно гірше, ніж ми думали, — визнала Ада. — Що вони могли сказати до того? У крамниці?

— Вони нічого не сказали б, — заперечив Елайджа.

— Ми того не знаємо, — промовила Ада. — Все залежить від тактики. Очі дуже жорстокі.

— Треба швидко забиратися звідси, — сказав Джордж. — Не знаю, чи бачили вони мене. Я не хотів сюди йти, але не знав, що робити, тож набрав «Прихисток», і по мене приїхав Елайджа. Та що, як вони прослуховують мій телефон?

— Викинемо його, — відповіла Ада.

— Що то за люди були? — запитав Елайджа.

— Костюми. Ділові. Дуже респектабельні. Вони були з кейсами.

— Авжеж, — пирхнула Ада. — І один із тих кейсів теж запхали в авто.

— Мені дуже прикро, — звернувся до мене Джордж. — Ніл та Мелані були добрі люди.

— Мені треба вийти, — пробурмотіла я, бо на очі вже наверталися сльози. Тож пішла до кімнати й зачинила за собою двері.

Це тривало недовго. За десять хвилин у двері постукали, тоді Ада відчинила їх.

— Ми їдемо, — сказала вона. — Січас.

Я лежала в ліжку, натягнувши ковдру аж до вух.

— Куди?

— Цікавій Варварі на базарі носа відірвали. Ходімо.

Ми спустилися вниз сходами, але не на вулицю, а до квартири внизу — Ада мала ключ.

Та квартира була така сама, як і горішня: нові речі, нічого особистого. Вона здавалася обжитою, але ледь-ледь. На ліжку лежала ковдра, така сама, як нагорі. У спальні лежав чорний наплічник. У ванній була зубна щітка, але шафка порожня. Я знаю, бо зазирнула. Мелані казала, що 90 відсотків людей зазирають у чужі шафки у ванній, тож тримати там таємниці не можна. Тепер мені стало справді цікаво, де ж вона тримала свої таємниці, бо ж мусила мати їх чимало.

— Хто тут живе? — запитала я в Ади.

— Гарт, — сказала вона. — Він нас повезе. Тепер сиди тихо, як мишка.

— Чого ми чекаємо? — знову запитала я. — Коли щось станеться?

— Як зачекаєш достатньо довго, розчарування не буде, — сказала Ада. — Щось та станеться. Тільки от тобі це може не сподобатися.

Коли я прокинулася, було темно і в кімнаті був чоловік. Років двадцяти п’яти, високий, худий. На ньому були чорні джинси й чорна футболка без логотипу.

— Гарте, це Дейзі, — сказала Ада.

Я привіталася. Він подивився на мене із цікавістю.

— Крихітка Ніколь?

— Будь ласка, не називай мене так, — сказала я.

— Гаразд, — відповів він. — Однаково імен не можна називати.

— Можемо їхати? — спитала Ада.

— Наскільки я знаю, — відповів Гарт. — Їй краще прикритися. І тобі теж.

— Чим? — перепитала вона. — Гілеадську вуаль я не прихопила. Сядемо позаду, краще все одно не вийде.

Фургон, у якому ми приїхали, зник, на його місці стояв інший, з написом «ШВИДКІСНА ПРОЧИСТКА КАНАЛІЗАЦІЇ» і намальованою милою змійкою, що вилазила з труби. Ми з Адою залізли назад. Там лежали сантехнічні інструменти, але був також матрац, на який ми і всілися. Було темно й тісно, але наскільки я могла судити, їхали ми швидко.

— Як мене вивезли з Гілеаду? — запитала я в Ади трохи згодом. — Коли я була Крихіткою Ніколь.

— В принципі тобі можна сказати. Ту мережу виявили багато років тому, Гілеад закрив ту дорогу, тепер там самі стіни й сторожові собаки.