Маргарет Этвуд - Заповіти

— Так, — сказав Командор кліпаючи. — Такі речі виснажують. Усі ці марні жіночі страждання… Ми маємо намір їх знищити. Певен, ви це схвалите.

Він зробив паузу, наче даючи мені час обміркувати сказане. Тоді знову всміхнувся:

— Отже, що це буде?

Колишня я запитала б «Що саме?» чи щось подібне. Натомість я мовила:

— Тобто так чи ні?

— Саме так. Ви відчули наслідки «ні», принаймні деякі. Тоді як «так»… Скажімо так: ті, хто не з нами, проти нас.

— Розумію. Тоді «так».

— Вам доведеться довести серйозність своїх намірів, — мовив Командор Джадд. — Ви до цього готові?

— Так, — знову відповіла я. — Як саме?

Це було випробування. Ти, певно, вже зрозуміла, яке саме. Все, як у моєму кошмарі, тільки в жінок були зав’язані очі і я не впала після пострілу. Так придумав Командор Джадд. Провалиш цей тест — не доведеш свою відданість єдиній правді. Пройдеш — і заплямуєш руки кров’ю. Як хтось колись сказав, мусимо триматися разом, інакше нас усіх триматимуть окремо.

Утім я таки виявила слабкість — зблювала після того.

Однією з мішеней була Аніта. Чому її прирекли на смерть? Певно, вона навіть після Камери вдячності сказала «ні». Певно, обрала швидкий вихід. Але насправді я й гадки не маю, чому це сталося. Можливо, все було дуже просто: режим вирішив, що вона не буде йому корисна, на відміну від мене.

Нині вранці я встала на годину раніше, щоб провести трохи часу з тобою, моя читачко. Ти стала для мене до певної міри нав’язливою ідеєю — моя довірена особа, єдина подруга, бо кому ще я можу сказати правду, як не тобі? Кому ще можу довіряти?

Не те щоб і тобі аж так могла. Хто найімовірніше зрадить мене наприкінці? Я лежатиму, занедбана, в якомусь укритому павутинням кутку або ж під ліжком, поки ти ходитимеш на пікніки й танці — так, танці повернуться, надто важко довіку їх придушувати, — або ж на зустрічі з теплим тілом, значно привабливішим за жмуток хрусткого паперу, на який я перетворюся. Але я заздалегідь пробачаю тобі. Я теж раніше такою була — смертельно залежною від життя.

Чому я сприймаю твоє існування як належне? Може, ти ніколи й не станеш реальністю: ти всього лиш бажання, ймовірність, фантом. Чи можна назвати тебе надією? Авжеж, мені дозволено сподіватися. Моє життя ще не дійшло до півночі, дзвін по мені ще не продзвенів, і Мефістофель іще не повернувся вимагати в мене платні згідно з нашою угодою.

Бо ж угода була. Звісно, була. Хоч укладала я її не з дияволом, а з Командором Джаддом.

Моя перша зустріч з Елізабет, Геленою та Відалою відбулася за день після мого випробування вбивством на стадіоні. Нас учотирьох привели до конференц-зали готелю. Ми всі тоді мали інший вигляд — молодші, чепурніші, не такі незграбні. Елізабет, Гелена та я були вбрані у ті коричневі мішки, які я вже описала, а от Відала вже мала форму — не Тітчину, бо її розробили згодом, а чорну.

Командор Джадд чекав на нас. Звісно ж, він сидів у голові столу. Перед ним стояла таця з кавником та горнятками. Він церемонно розливав каву й усміхався.

— Мої вітання. Ви пройшли випробування. Ви жарини, вихоплені з полум’я.

Долив кави собі, додав вершків, відсьорбнув.

— Вам, певно, цікаво, чому така людина, як я, успішна навіть за попереднього корумпованого режиму, вчинила саме так. Не думайте, що я не усвідомлюю серйозності своїх дій. Хтось може назвати скидання незаконного уряду актом зради. Поза сумнівом, багато хто думає про мене саме так. Тепер, коли ви приєдналися до нас, так думатимуть і про вас. Та вірність вищій істині — не зрада, бо ж шляхи Господні не схожі на людські, й тим більше — на жіночі шляхи.

Відала слухала цю лекцію, легенько всміхаючись: те, в чому він нині намагався нас переконати, вже було для неї справжнім кредо.

Я дбала про те, щоб не реагувати. Це окреме вміння. Командор переводив погляд з одного порожнього обличчя на інше.

— Можете випити кави, — сказав він. — Цінний товар, її все важче дістати. Гріх відмовлятися від того, що Господь у щедрості своїй дав своїм улюбленцям.

Ми взяли горнятка, наче на церемонії причастя. Командор провадив далі:

— Ми бачили, що буває за надмірної слабкості, надмірного голоду за матеріальними розкошами, за відсутності значимої структури, що веде до стабільного, врівноваженого суспільства. Народжуваність нині стрімко падає з різних причин, але надто через себелюбність жінок. Ви ж погоджуєтеся, що люди почуваються найбільш нещасними посеред хаосу? Що правила й межі несуть стабільність, а отже, й щастя? Ви поки що згодні зі мною?