Маргарет Этвуд - Заповіти

Я стою на стадіоні, вбрана у те саме коричневе, подібне до халату вбрання, яке мені видали в переробленому готелі під час реабілітації після Камери вдячності. Я стою в ряду з кількома іншими жінками в такому самому тюремному вбранні й із кількома чоловіками в чорних одностроях. Кожен тримає рушницю. Ми знаємо, що в деяких рушницях холості патрони, а в деяких ні, але, попри те, ми всі вбивці, бо до уваги береться саме намір.

Навпроти нас два ряди жінок, один ряд стоїть, інші — на колінах. Пов’язок на очах немає, я бачу їхні обличчя. Я впізнаю їх, усіх і кожну. Колишні подруги, колишні клієнтки, колишні колеги. Останнім часом серед них іще є жінки та дівчата, які пройшли крізь мої руки: Дружини, дочки, Служниці. Комусь із них бракує пальців, у когось лише одна ступня чи одне око. У деяких зашморги на шиї. Я судила їх і винесла вирок: якщо вже була суддею, то це назавжди. Але всі вони усміхаються. Що я бачу в їхніх очах? Страх, зневагу, непокору? Жаль? Неможливо сказати.

Ми, ті, що з рушницями, піднімаємо зброю. Стріляємо. Щось забиває мені легені. Я не можу дихати, задихаюся, падаю.

Прокидаюся мокра від поту, серце калатає. Кажуть, нічне жахіття може налякати до смерті, так що серце в прямому сенсі зупиниться. Чи цей кошмар однієї ночі вб’є мене? Авжеж, ні, знадобиться щось сильніше.

Я розповідала про ізоляцію в Камері вдячності та розкошування в готельному номері після того. Це наче рецепт для жорсткого м’яса: відбити молотком, а тоді замаринувати, аби пом’якшало.

За годину після того, як я вбралася в залишену для мене робу, у двері постукали: на мене чекав ескорт із двох чоловіків. Мене провели до іншого номера. Там сидів мій білобородий співрозмовник з минулого разу, але тепер не за столом, а зручно розкинувшись у кріслі.

— Можете сісти, — сказав Командор Джадд.

Цього разу мене не пхали на стілець, я сіла з власної волі.

— Сподіваюся, наш невеличкий виховний момент вас не надто виснажив, — мовив він. — Ви ознайомилися з першим рівнем.

Я не мала що на це відповісти, тож промовчала.

— Досягли просвітлення?

— Що ви маєте на увазі?

— Ви побачили світло? Божественне світло?

Яка відповідь була б правильною? Він знатиме, якщо збрешу.

— Я просвітилася, — відповіла. Схоже, цього було досить.

— П’ятдесят три?

— Ви про мій вік? Так.

— У вас були коханці, — констатував Командор. Мені стало цікаво, звідки він знає, а ще трохи приємно, що його це зацікавило.

— Тимчасові, — відповіла я. — Кілька. Нічого тривалого.

Чи кохала я колись? Навряд чи. Досвід спілкування із чоловіками з моєї родини не сприяв довірі. Та тіло має свої потреби, і підкорятися їм може бути так само принизливо, як і вигідно. Я не зазнала серйозної шкоди, певне задоволення було надано й отримано, і жоден із цих людей не сприйняв швидке видалення з мого життя як особисту образу. Чого ще чекати?

— Ви робили аборт, — продовжив він. Тож вони підняли записи.

— Лише один, — по-дурному мовила я. — Я була зовсім юна.

Командор несхвально забурчав.

— Вам відомо, що ця форма вбивства нині карається смертю? Закон має зворотну силу.

— Про це я не знала.

Мені стало холодно. Але якщо вони збираються мене застрелити, до чого цей допит?

— Один шлюб?

— Короткий. То була помилка.

— Розлучення нині вважається злочином, — завважив Командор Джадд.

Я нічого не відказала.

— Небо не благословило вас дітьми?

— Ні.

— Змарнували жіноче тіло? Заперечували його природне призначення?

— Просто не склалося, — відповіла я, намагаючись говорити якомога м’якше.

— Шкода, — сказав він. — У наш час кожна праведна жінка може мати дитину так чи інакше, бо так заповів Господь. Але я підозрюю, що вас повністю поглинула ваша так звана кар’єра.

Я проігнорувала зневагу в його голосі.

— У мене був щільний графік, так.

— Два семестри викладали у школі?

— Так. Але повернулася до юриспруденції.

— Насильство в родині? Сексуальне насильство? Злочинці жіночої статі? Секс-працівниці вимагають додаткового захисту через суд? Розподіл майна під час розлучення? Злочинна недбалість медиків, особливо гінекологів? Забирання дітей у непутящих матерів?

Він дістав список і читав з нього.

— Так, коли було необхідно, — відповіла я.

— Коротке волонтерство у кризовому центрі для жертв зґвалтування?

— У студентські роки.

— Притулок на Саут-стріт, так? Ви пішли звідти, бо…

— …стала надто зайнята, — відповіла я. І додала щиро, бо не було жодного приводу приховувати: — До того ж це було виснажливо.