Юрій Винничук - Нічний репортер

— Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!

З віконця на стриху висунулася кудлата голова.

— До мене? А хто то?

— Я зі Львова.

— А-а, то ви... Заходьте. Я зараз.

Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.

— Вас Марком звати?

— Так. Ви знали, що я приїду?

— Ага... Прошу сюди, — він завів мене на кухню і по­садив за стіл. — То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем...

— Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.

— Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.

— А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?

— Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злит­тям ревізія ся не робила, бо мусили-сьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.

— Які ви страти тоді понесли?

— Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кіль­ка документів.

Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.

— Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.

— Ви що — підозрювали Томашевича в махінаціях?

— Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чув-єм, жи тим ді­лом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?

— А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?

— Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.

— Чим це пояснити?

— Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.

— Як вважаєте — злиття було вам вигідне? — запитав я.

— Та нє, — похитав він головою. — Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.

— Це Томашевич подав ідею про злиття?

— Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби хутше вирішувати.

— А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хо­ча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.

— Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.

— Ви йому послали повідомлення?

— Послали. Тіко він чомусь його не отримав.

— А хто саме посилав?

— Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.

— Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?

— Тепер я си гадаю, що так воно й було.

— Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування — обов’язок секретаря. Може, не до­віряв Томашевичу?

— Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.

— Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?

— Так.

— І збори готував він?

— Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.

— Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?

— Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.

— Але ж він напевно їздив до Варшави й назад. Це було необхідно.

— Він їздив, але чи се було необхідно? Товариство броварів не лише покривало витрати, а й взагалі робило все, що треба. Томашевич мав тільки підготувати документацію на місці. Але ми тоді про те не знали і думали, що він дійсно ганяє туди-сюди у справах. Навіть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбільше двісті золотих, ну го­ра — триста. Там якийсь папір купити, папки, те, се... Але то дріб’язок.