Юрій Винничук - Нічний репортер

— І де цей документ?

Він потер долонею підборіддя.

— Треба згадати. Зателефонуй пізніше. Тобі доведеться багато чого відкопати самому. Тільки це не така легка справа. Томашевич зараз фігура набагато значніша, ніж тоді, коли ним займався я. А все ж і тоді знайшов можливість мені за­шкодити. А тепер... Я не буду тебе відмовляти, але, як на мене, це справа безнадійна. Що з того, що ти роздобудеш його махінації шестирічної давності? Це геть не пояснить ні генези його злету, ні теперішнього фінансового становища. За його спиною завше хтось стояв, це було мені давно зрозуміло. Хтось із верхів і досі чи то від нього залежний, чи то має перед ним зобов’язання. Вони не дадуть тобі ходу.

— А що було з Томашевичем після злиття?

— Він пішов звідти і став працювати у фірмі, яка торгувала солодом і хмелем. А незабаром став її головним директором, а відтак ендеком. Приєднався до партії народної демократії... Ну і потрапив до міської ради, бо завдяки йому партія набрала на десяток крісел більше. Його цінять. І хтозна, чи незабаром він не стане президентом міста.

— До того начеб і йдеться. І це все, що ти про нього знаєш?

— Кажу ж: я більше ним не цікавився. Лише одного разу, років два тому, до мене звернулися в справі оболоні на Замарстинові. Там було пасовисько. І Томашевич купив його чотири роки тому для випасу худоби, бо начебто збирався розводити кіз альпійської породи. Так і було записано в актах. Та раптом на оболоні розпочалося будівництво. Жодних альпійських кіз там ніколи ніхто не бачив. Люди, які мали хати по обидва боки оболоні, почали скаржитися, я їм оформив ті скарги, але суд вони програли.

— А будівництво розпочав Томашевич?

— Ні. Він перепродав пасовисько вже як місце під забудову, заробивши в десять разів більше.

Я поклав перед ним папку.

— Ось, поглянь.

Він здивовано розгорнув папку і з зацікавленням став роз­дивлятися знимки. Я оповів йому про зустріч в парку. Висновок його був такий самий, як і мій: Томашевич шантажував, очевидно, своїх політичних опонентів. Як йому вдалося організувати ці знимки з борделю — невідомо, але ось вони у всій красі.

— Тепер ти бачиш, що я тим більше повинен зробити все, аби він не став президентом міста? — запитав я, згортаючи папку.

— Твоя справа. Товкти головою в стіну теж приносить свою користь. Стаєш твердолобим. Щодо зубів, то я вже не певен.

Я підвівся і хотів іти, коли він мовби опам’ятався і пригадав собі щось, при цьому вагаючись, чи варто мені те оповідати.

— Стривай, — сказав замислено. — Щоб мене совість не мучила, підкажу тобі ще дещо. Ти мене запитував про членів, а нічого про акціонерів.

— А акціонери не були водночас членами? — здивувався я.

— Були. Всього було п’ять акціонерів. За умовами угоди, акції померлого акціонера переходили у власність живих. Пів року тому померло троє. Нагло. Один за другим.

— Отже, зосталося двоє... І всі акції перейшли були їм?

— Так.

— І хто вони?

— Одного ти знаєш.

— Та йди! Невже Томашевич?

— Він.

— Хто другий?

— Це невідомо. Імена акціонерів тримали в секреті. Відомими вони ставали щойно в день смерті.

— Як же ти довідався ім’я Томашевича?

— Справа виглядала так. Судово-медична експертиза попри деякі підозри поліції не побачила в тих наглих смертях жодного криміналу. Просто людська необережність, збіг випадковосте й і т. д. Вітольд Поґоржельський розбився на ав­ті — злетів з мосту в Дністер. Роман Корда послизнувся під час ожеледі і вдарився потилицею об бровку. А Ян Фурса звер­нувся до мене і просив поради. Він підозрював, що тут щось не чисто. Ним опанував страх. Але з такими підозрами йти на поліцію було смішно. Я порадив йому поки що взагалі не виходити з дому і нікого не приймати в себе. На запитання, кого він підозрює, він так промовисто на мене поглянув, що я здогадався і запитав: «Томашевич?» І побачив, як він сіпнувся. «Він теж акціонер?» — запитав я. Він кивнув. Того другого не хотів назвати. А за два місяці він вчадів — комин забило сажею. Усі ці два місяці він сидів удома.

— Тобто всі смерті трагічні.

— Розгорни будь-яку газету, — недбало промовив Мартинюк, — це такі буденні випадки, на які мало хто увагу звертає. О, будь ласка: лише цієї ночі вчаділа ціла родина — батько, його донька і дві її колєжанки. Запалили грубку вуглем, а шуберт відкрити забули.

— То чекай... — роздумував я. — Двоє акціонерів усе ще живі. А їхні акції викупило Товариство броварів?

— Акції так. Але акціонери володіли ще чотирма кам’яницями, які давали стабільний прибуток, і трьома рестораціями. Члени Товариства нічого про це не знали. Хоча все це бу­ло придбане за час існування Товариства.