Юрій Винничук - Нічний репортер

— Як то?.. — здивувався я.

— Усе взяло на себе Товариство броварів. Мало хто про це знав. Але Томашевич був у курсі всіх справ.

— І ніхто нічого не помітив?

— Це було не так легко помітити. Для цього потрібні були три незалежні одна від одної інформації. Перша — чорновий звіт Товариства шинкарів, який бачив лише голова. Друга — річний звіт, який було надіслано реєстратору товариств, і бачив його лише реєстратор, бо Товариство броварів було зареєстроване. І третя — угода про злиття. Таким чином не було нікого, хто міг би бачити усі ці документи вкупі. Кожен з них бачили різні люди.

— Але ти бачив?

— Лише після того, як у мене закралася підозра щодо махінацій Томашевича. А в кого такої підозри не виникло, тому, природно, й на гадку не спало звіряти всі ці документи. Тим більше, що тут був ще один гачок, — промовив він із таємничою міною. — Товариство Томашевича втрачало щороку окремих членів. Не багато, але все ж йому членства убувало. Це й було однією з причин, чому вони запрагнули злитися з броварами. Друга причина — львівське пиво піднімалося в ціні, вигідніше було завозити його з-поза Львова, міська скарбниця на цьому програвала. Отже, в інтересах міста було приспішити злиття товариств, щоб шинкарі могли отримувати пільги. Але ж більшість шинкарів перебувала поза Товариством, а інтереси міста й інтереси окремих шинкарів не збігалися. Шинкарі не мали жодних патріотичних зацікавлень наповнювати бюджет міста. Їм простіше було возити пиво з інших міст або продавати, скажімо, самбірське пиво під виглядом чеського. Тому, коли ідея злиття стала відома, шинкарі втратили ще ряд членів. А що це означає? А те, що той рік міг і не принести стільки прибутку.

— Тобто могло й не бути прибутку в 8 тисяч?

— Так.

Мій ентузіазм починав маліти. Виходить, все те, що було кілька хвилин тому поставлене з ніг на голову, тепер знову набрало природного вигляду.

— Словом, — зітхнув я, — ти попав пальцем в небо.

— Не зовсім.

— Ти ж не будеш перечити, що коли одна сторона вирішить покрити всі витрати якоїсь трансакції, то це не означає, що в другої сторони витрат не буде взагалі. Томашевич міг мати безліч проблем. Може, мусив їздити по різних містах, де були філії Товариства? От тобі й витрати.

— Схожих версій можна накопати ще з десяток. Але я з’ясу­вав ще дещо. Томашевич за кілька місяців перед злиттям ма­ло не постав перед судом через борг перед банком. А борг складав якраз 30 тисяч.

— І куди пішли ці кошти?

— Можливо, на купівлю вілли в Брюховичах. Цього я вже не знаю.

Я свиснув від несподіванки, хоча мене не покидало відчуття, що Мартинюк зараз внесе якісь уточнення, і справа знову перестане бути кримінальною. Але він мовчав.

— Чому ти не договорюєш?

Він знизав плечима:

— Це все.

— Як все? — не повірив я.

— А так. Я свою місію виконав, моїх послуг більше не потребували.

— Ти ж казав, що тебе найняв голова шинкарів.

— Так, але після злиття управа Товариства змінилася. Головою було обрано іншого чоловіка.

Я відчув, що він втрачає інтерес до розмови і волів би мене позбутися. Та тільки все це мало було схоже на Мартинюка, якого я завше знав, як фанатика.

— І ти так просто відійшов від справи? — запитав я.

— А що мені залишалося?

— Якби я тебе не знав стільки літ, я б, може, й повірив.

— Гадаєш, я й далі продовжував копатися в цьому?

— Звичайно. Інакше це був би не ти. Мусиш договорити правду. Так просто мене не позбудешся.

— Аякже, вам, писакам, тільки що скажи...

— Даю слово, що нічого з того, що скажеш далі, не виплине, якщо ти на цьому наполягатимеш.

— Ти даремно так пожвавлюєшся. Моя діяльність в зв’язку з цією справою дійсно на цьому припинилася. Просто одного разу я прийшов до своєї канцелярії і застав неймовірний розгардіяш. Все було потрощене — стіл, крісла, шафа. Одні папери порвані, інші розкидані, а ті, що стосувалися обох товариств, взагалі щезли. Потім увечері мене підстерегли в темному місці і накопали в своє задоволення.

Це було щось нове і запахло смаленим. Я відчув, що влізаю туди, куди лізти, мабуть, не надто безпечно. Але чи таке зі мною вперше?

— Отже, треба починати з нуля, — зітхнув я. — Знайти усі три документи, потім з’ясувати, скільки членів втратило Товариство за звітний період, і врешті, чи мав Томашевич витрати, пов’язані зі злиттям, і які.

— Один документ є, копію я тобі дам. Він був у мене вдома, коли вчинили напад на канцелярію. Він стосується то­го боргу, який виплатив Томашевич якраз перед злиттям.