Юрій Винничук - Нічний репортер

— Тобі про те розповів той Фурса?

— Так.

— Отже, хтось і далі перебуває під загрозою...

— Якщо ти думаєш, що хтось із цих двох організував їхні вбивства, то це дуже сміливо. Поліцію в цьому не переконаєш.

— Ким були ті, що загинули?

— Ці люди не мали нічого спільного з шинкарями, як і сам Томашевич, хоча він і вважався скромним секретарем. Всі інші були службовцями банку, військовими, підприємцями. Вони створили Товариство з єдиною метою — нажитися. Товариство було легальним, а от акціонери — засекречені. Нічого подібного зараз у нас неможливо, а за Австрії такі казуси траплялися. Тим більше, що один із акціонерів, пан Корда, належав до цісарської родини. По війні ніхто на це уваги не звернув, і все залишилося, як було.

На вулиці було далі мокро й похмуро, сіялася дрібна мжич­ка, але така несмілива, що рідко хто відкривав парасолю, воліючи використовувати її як паличку. Перехожі увихалися на хідниках від авт, коли з-під коліс вилітали рясні бризки. Неподалік брами, з якої я вийшов, стояв високий чоловік в сірому плащі і сірому капелюсі, насунутому ледь не на очі. Він дивився з-під лоба на мене так, мовби збирався щось сказати. Щось у ньому було знайомим. Чи не той самий, що передав мені папку зі знимками? Він стояв до мене правим боком, не видно було, де його ліва рука. Я вдав, що нічого не помітив, хвильку зачекав, доки відважиться підійти, закурив, але він і не зрушив з місця, лише час від часу повертав голову в мій бік, але якось так знічев’я, мовби ненароком.

Я кинув недопалок до смітника, перейшов дорогу, перетнув Легіонів, і пішов догори Сиктуською [8] Сиктуська — вулиця Дорошенка. . Щось мене муляло, щось не давало спокою. Я озирнувся і знову побачив його — він ішов згорбившись, з руками в кишенях, наче весь заглибився в себе і свої проблеми. Але, вочевидь, стежив за мною.

Зранку я випив лише каву і нічого не їв, коли зателефонував невідомий. Тепер я вирішив зайти до сніданкового покою Мусяловича. Повісив плаща і парасолю на крісло за вільним столиком та підійшов до буфету. Переді мною стояли дві молодички, які жваво щебетали про забаву, на яку їх було запрошено, але вони ще не визначилися зі своїми сукнями. Во­ни взяли заливні язики, салатки і пампухи до чаю. Я добряче зголоднів, тому вибрав помідорову зупу, котлєт [9] Котлєт — відбивна. з тушкованою капустою і бурячки, розрахувався на касі й отетерів: за столом, який я зайняв, уже сидів той самий чоловік, хоча вільних столів було кілька. Я поставив тацю на стіл, сів і подивився на нього. Його обличчя було таким сірим, як і його плащ, очі тривожно бігали, але в рухах була впевненість і рішучість. Його тривога породжувалася не страхом, а звичним станом хижака, який завше мусить бути на сторожі.

— Я знаю, ви помітили, що я стежив за вами, — промовив він хрипким голосом. — Але на вулиці я не хотів розмовляти.

— Ви розмовляли зі мною в парку, — відказав я, зауваживши, що ліву руку він тримає в кишені, виставивши великий палець. — Маєте ще якусь до мене справу?

Він закашлявся, прикриваючи рота хустинкою. Потім відповів:

— М-м... скорше навпаки. Це я вам потрібен.

— Звідки така певність?

— Нюх, пане Крилович. Нюх... а він мене нігди не підводить.

— Хто ж ви такий?

— Я член організації, яка пильнує дотримання справедливості. Ми обстоюємо права робітників.

Я бачив, що він кпить і геть не скидається на робітника.

— О! Щось я ніколи не чув про таку організацію.

Мені стало нудно і я почав їсти. Він якусь хвилю стежив за рухом моєї ложки, врешті знову заговорив:

— Ми зовсім недавно розпочали нашу діяльність.

— Добре, — кивнув я. — Поясніть — оті знимки з борделю, якими Томашевич шантажує, хто там зображений?

— Цього я вам не скажу. Він шантажує не одну особу, а кількох.

— Чого ви домагаєтесь?

— Справедливості. Його треба зупинити.

— А звідки я можу бути певен, що ви саме той, за кого себе видаєте? Може, ви якраз людина Томашевича?

— Ще сьогодні будете мати можливість переконатися. Я дам вам одну адресу в Станиславові. Чоловік, до якого ви звернетеся, допоможе у збиранні матеріалів.

— Виходить, мене позбавили будь-якої ініціативи. Гадаєте, я самостійно не доберуся до суті?

— Доберетеся, але це займе далеко більше часу. Ми просто хочемо вам допомогти. Самому вам доведеться порпатися над­то довго. А вибори не за горами. Уявляєте, що буде з державою, коли усілякі томашевичі займуть відповідальні пости?