Юрій Винничук - Нічний репортер

Ірена розсміялася:

— Боже, які дешеві трюки!

— О, я здогадуюся, чому ви засміялися, — пожвавився Обух. — Бо він ледве чи міг підгледіти, як вирізаєте букви, а на зустрічі з детективом присутній не був. Ви там були самі. Але він за вами стежив. Він же ж на Кромбаха теж працював. І це ще не все. Є в нього й інші цікаві свідчення. Завтра зранку він буде в мене. Якщо думаєте виловити його за ніч, то даремні сподівання — він ховатиметься не в себе вдома, а за відомою лише мені адресою, звідки його зранку забере поліційне авто.

Ірена перестала сміятися. Леон спохмурнів.

— Ви недавно казали, що не збираєтеся звинувачувати мою доньку.

— Так і є. Щойно отримаю папку, ви мене більше не побачите.

— Чому ви вирішили, що папка в Ірени?

— А більше ніде вона не може бути. Кромбахові люди допитували Томашевича з такою пристрастю, що неможливо повірити, щоб людина не вказала, де сховані документи і записник. А він таки не признався. Чи просто не мав у чому признаватися? Бо і записник, і документи знайшла пані Ірена й переховала. Записник, як відомо, було знайдено в ніжці стола. Цікава історія цього стола. Два з половиною роки тому його придбала сама пані Ірена на мебльовій фірмі «Будилович і К». Я не полінувався провідати їх і порозмовляти зі столяром, який виготовив цей стіл. Замовляючи, пані Ірена особ­ливо наголосила на тому, щоб було влаштовано в столі два тайники. Один в ніжці, а другий під стільницею. Це бу­ло ще тоді, коли пані Ірена не подавала на розлучення. Але цю маленьку хитрість все ж від чоловіка приховала.

Я зиркнув на Ірену, вона сиділа червона, закусивши губи. Вона брехала, коли казала, що й сама шукала записник, і для неї стало несподіванкою, що комусь вдалося його знайти.

— Ірено! — звернувся до неї Леон. — Це правда? Ти це приховувала навіть від власного батька?

— Гадаю, пані Ірена зараз нам продемонструє цей таємничий механізм, який розсовує стільницю, — сказав Обух.

Ірена зірвалася з місця, якусь хвилю вагалася, потім пішла до кабінету. Ми всі з цікавістю подалися за нею. Підійшовши до столу, вона запхала руку під стільницю, щось бринькнуло, і стільниця почала розсовуватися, утворюючи посередині заглибину. Там лежала чорна папка.

— Можете забирати, — буркнула Ірена. — Я й так не збиралася нею скористатися.

— Чому ж, — стенув плечима Обух, — ви прекрасно нею скористалися. Томашевич переховував папку і записник тут, на віллі. А саме — в підвалі під підлогою. Жодного таємного помешкання в нього не було. Це лише чутки, які пані Ірена майстерно розпускала. Якби ви папку не переховали, Томашевич віддав би її Кромбаху, і з ним не трапився б серцевий напад. Правда, життя йому це, мабуть, не врятувало б, оскільки ви підкупили убивць. А сам Кромбах, ретельно спланувавши свою помсту і нацькувавши репортера на Томашевича, пізніше признавався вашому водію, що нізащо б його не вбив, доки не отримав би папку.

Леон взяв з рук Ірени папку, розгорнув, погортав і вручив Обуху.

— Даю вам за однією умовою: все, що тут було сказано, залишиться між нами. Ви мене знаєте... — Тут він глипнув і на мене. — Я вмію відімстити. Жодна поліція вас не порятує, якщо не дотримаєте обіцянки.

— Добре, — погодився Обух. — За Марка я ручаюся. Ходімо.

— Заберімо ще й ту папку, — сказав я, киваючи на стелаж. — Там те, чим Томашевич шантажував акціонерів, і кілька копій документів зі штабу.

— Забирайте, забирайте, — махнув рукою Леон. — Не треба нам того сміття.

— Та вже ж, — усміхнувся Обух, складаючи докупи обидві папки. — Тепер у вас такі маєтки, що можна не думати про старість.

Леон підступив ближче до нього і тихо промовив:

— Гадаю, ви будете достатньо дискретними, щоб і про «ши­бу» не розповсюджуватися?

— Можете не хвилюватися, — запевнив його Обух.

Коли ми пішли до виходу, собака нарешті очуняв і підвів голову, уважно обстежуючи всіх присутніх, а Ірена стиснула мене за руку:

— Я тебе буду чекати, — шепнула.

Я подарував їй свою чарівну усмішку і відповів:

— А тебе буде чекати кур’єр.

Вона зблиснула розлюченими очима і вгородила мені в долоню гострі пазурчики.

Надворі світало, коли ми з Обухом покинули це гадюче кубло. Вже прокинулися птахи, десь гуділо авто. Люди Леона сиділи в альтанці. При нашій появі ожили й пильно стежили, куди ми йдемо. Збоку лежало двоє трупів, накритих недбало рядном. Доктор лежав під стіною, там, де його дістали кулі. Рука з залізною клешнею неприродно викрутилася.

Ми пройшли кільканадцять метрів у бік лісу і вибрали невелику галявину.