Юрій Винничук - Нічний репортер

— Тоді поясню доступніше. Той хлопчина — його син. Прав­да, нешлюбний. Але син. І він ним опікувався, по-своєму любив. А Емілія — наша, хоч і далека, родичка, якою він теж опікувався.

— О! Не знав! Що ж — якби мені це хтось так доступно пояснив, як оце ти, я б повівся інакше. Але що ж робити — непоправне вже сталося. Тепер мені не залишається нічого іншого, як взяти тебе і цього жевжика в заручники і вимагати від твого татуська тих документів. Мене не цікавить, де він їх знайде. Але мусить. Бо не думаю, що це єдине Томашевичеве кубло. Десь у нього ще є помешкання, де він може ховати найцінніше. І ти не можеш цього не знати.

— Я про нього знала колись усе. Але це було два роки тому. За ці два роки він міг хоч десять помешкань собі організувати. Десь же ж він зустрічався з коханками.

— Ну, так... так... тут тобі в логіці не відмовиш. А все ж у мене виходу нема. За мною вже полює поліція. Хоча трупа Емілії ніхто не знайшов і не знайде. А отже, вбивство відбулося винятково в уяві твого любаска. Ану — копни його. Ще не очуняв?

Я відчув, як перед Ірениного пантофля торкнувся мого плеча.

— Сміливіше! — під’юдив її, сміючись, Кромбах. — То ж не м’яч, а хлоп. Інакше я попрошу доктора оживити його.

Цього разу поштовх був чутливіший, але я й далі вдавав напімертвого.

— Геба, ти щось надто поважно приклався. Докторку, ма­єш там якогось заштрика, щоб його опам’ятати?

— Звісно, що маю, — зрадів доктор. — То ви ще хочете з ним поспілкуватися?

— Звичайно. — Тут я вже захвилювався і ворухнувся. — О, диви, докторку, він уже від самого твого голосу ожив! — зрадів Кромбах. — Ти твориш чудеса.

Я підвівся, але не встав. Все ж таки мусив дограти свою ролю. Я сидів на підлозі і потирав потилицю.

— Ге-ге! — тішився Кромбах. — А що? Тепер знаєш, як то болить? Телефонуй, Ірено, татуськові. Не кліпай мені тут. На мене твої чари діють, як на мертвого припарка.

Ірена підійшла до телефону.

— Що я повинна йому сказати?

— Скажи, що, коли не передасть мені папку з документами, мій доктор займеться вашими зубчиками. А може, ще чимось.

— Шефе, — раптом втрутився Геба, — я можу її розговорити, якщо треба. Я б радо її відперчив.

— Цить, смердюху, — відмахнувся від нього Кромбах.

Доктор вискалив зуби. Ірена набрала комутатор.

— Прошу з’єднати мене з номером 207-59.

Настала пауза. Всі насторожено завмерли. Окрім Кромбаха — він підійшов ближче до Ірени і наставив вухо.

— Що? Ніхто не бере слухавку? Спробуй ще раз... — почулося клацання. — О, є...

— Гальо! То Ірена. То ти, Юзику? Де тато?.. Ще не вернувся? Так пізно?.. Скажи, як вернеться, щоб негайно телефонував мені... Ні, нічого не сталось. Тобто... так... сталось... Не по телефону...

Кромбах відібрав у неї слухавку:

— Ну та чому ж не по телефону? Передай, Юзю, Леону, що Ірена в руках у Кромбаха. І якщо він не привезе папку з документами... Ти не питай якими. Він знає. Отже, якщо за годину не привезе, то Ірена буде втрачати зубчики по одному кожен квадранс! Зрозумів? Кіко в нас квадрансів в годині?.. Правильно, розумний хлопчик, штири. Отже, штири зубчики щогодини. На цьому шлюс. — Він поклав слухавку і поглянув на зблідле обличчя Ірени. — Що? Думаєш, жартую? Але в тебе буде гарна компанія. Цей-о фіцик, — кивнув на мене. — Йому першому будемо зубчики рвати. Розкладай, докторку, свої причандали.

Доктор з неприхованим ентузіазмом кинувся розкладати зуболікарські інструменти на столику. Все робив правою рукою, ліва й далі ховалася в кишені. Це викликало в мене не до кінця окреслену тривогу. Час від часу він зиркав то на мене, то на Ірену, крутив перед нашими очима то скальпелем, то щипцями, то довгими тонкими голками і задоволено усмі­хався в передчутті забави.

— Е-е, — озвався я, — чи не можна мені теж чогось випити?.. Для дезінфекції, — спробував я пожартувати.

— Що? Для дезінфекції? — Кромбах залився гомеричним реготом, стрясаючись усім тілом. — Для... для... курди... дезин... га-га-га... фекції... ой, не можу. Га-га-га-га! Ану, Ірено, витягни плящину. Ото насмішив! Бо дезінфекція — то справа поважна.

Він ще продовжував реготати, коли Ірена ставила віскі на столик, де вже красувалися усілякі жахливі залізяки. Я подумав, що в тверезому стані не зможу проявити мужність і не запанікувати. Ірена, мабуть, була тієї самої думки, бо й собі випила.

Час поволі минав, доктор з нетерпінням зиркав на годинника і задумливо випускав дим з ніздрів.

— Шефе, — знову озвався Геба, — шкода псувати таку красу. А я би на ній трохи погейкав, га?