Юрій Винничук - Нічний репортер

Хоч година була пізня, але кнайпа була повна.

— Марку! Як ся маєш! — загукали до мене давні знайомі. — Ходи до нас!

Іншого разу я б з радістю так і зробив, але ні, не зараз. Я підійшов до бару, замовив шкалик горілки і запитав, чи можу скористатися телефоном. Свистун кивнув на запліччя, там у тісній комірчині був апарат. Я зачинив за собою двері і набрав номер батька Ірени. За хвилю почув його розморений голос:

— Гальо! Яка там хулєра так пізно дзеленькає?

— То Марко. Я довідався те, що ви просили.

Він відразу збадьорився:

— Ов! А як?

— Мене викрали його люди, але я втік.

— Нагадай, як він був записаний в Томашевича.

— NM. Але справжні ініціали LK.

—LK? Курва! А ті, що тебе викрали, — тупий бурмило з бурячковою пикою і білим волоссям, а другий глист?

— Так.

— То може бути хіба Людвіґ Кромбах! Вони тебе завезли до свого казина?

— Ні. До якоїсь хати. Бузкова, 8. Ви їх усіх там застанете, бо авта в них нема.

— Де, курва, та Бузкова?

Я пояснив і додав:

— Емілія там.

— Жива?

— Ні.

— Ото худобина! — він вилаявся.

— Ще одна річ: водій Ірени працює на нього. Він записав нашу... розмову і передав йому.

Він знову вилаявся і поклав слухавку. Я перехилив келишок і зателефонував Обуху.

— Нарешті! — зрадів він. — Живий, здоровий? Я чув вашу розмову, наказав Радомському далі слухати, вхопив авто і помчав до тебе, але вже було пізно. Тепер сиджу чекаю від тебе звістки.

Я розповів про свою пригоду, переказав розмову з Кромбахом і назвав адресу.

— Але, може, вам туди не варто дуже квапитися, — додав я. — Хай би вони там між собою трішки постріляли. Менше вам клопоту буде.

— Шляк трафить! Я знав, що ти хитрий жук! Але щоб аж такий? — він аж кипів від обурення.

— До першого пострілу прошу не втручатися, — спокійним голосом попереджав я. — Інакше підставиш мене. А я тоді не зможу тобі ще чимало цікавого розповісти.

— Іди ти під три чорти!

Кумплі й далі кликали мене, але я вирішив цю ніч провести інакше і набрав номер Ірени. Вона відізвалася заспаним голосом і була дуже здивована з мого дзвінка.

— Що трапилося?

— Ти сама?

— Сама-а.

— Справді сама?

— А що таке? Чому ти так випитуєш?

— По телефону не скажу.

— Можеш приїхати, якщо це так пильно.

— Добре. Їду.

Я натиснув ґудзик дзвінка, за дверима пролунало гарчання. Ірена відчинила двері і наказала псові лежати. Була вбрана в білосніжну піжаму, оторочену білим пінявим хутром.

— Ти мене перелякав своїм дзвінком, — вона пригорнулася до мене і обвила шию руками. Ми поцілувалися і рушили, обнявшись, до вітальні.

— Дай щось випити, — сказав я, вмощуючись на канапі.

Вона принесла віскі і сіла поруч. Я розлив по келишках, ми випили.

— Ну? — вона поклала руку мені на коліно. — Кажи щось.

— Сьогодні в мене насичений день. Спочатку я мав зустріч із твоїм батьком, який мене попросив знайти п’ятого акціонера. А коли я повернувся додому, мене викрали якісь темні типи. Згодом з’ясувалося, що вони якраз і працюють на того п’ятого.

— Хто ж він?

— Не назвався. Але твій батько думає, що то Людвіґ Кромбах. Знаєш його?

Вона спохмурніла і забрала руку з мого коліна.

— Знаю.

— Це його люди вбили Томашевича, Кварцяного з його ма­тір’ю, вашого садівника і Емілію.

— Що? Емілію вбито? — скрикнула вона.

— Так. Вони її викрали, коли йшла на здибанку з твоїм батьком.

— А де вона була перед тим?

— Я її завіз до себе і наказав ніде не рипатися. Твій батько сказав, що вона йому зателефонувала і хотіла зустрітися. Він призначив їй здибанку в «Де ля Пе». То правда, що вона ваша далека родичка?

Вона усміхнулася.

— Настільки далека, що мій батько міг собі з нею коха­тися.

— І так заввиграшки віддав Томашевичу?

— Та в нього з цим ніколи проблем не було. Ясь не знав нічого про неї. Ми разом з батьком їх звели на одному прийнятті.

— Дуже цікаво. А ще було цікавіше, коли Кромбах вмикнув мені запис наших палких любощів.

— Що? — отетеріла вона.

— А те, що твій водій їх записав і передав Кромбаху. Отже, він не тільки на тебе працює.

— О господи! Треба негайно його позбутися. Негідник! — Вона зірвалася на ноги і нервово закрокувала по кімнаті. Раптом зупинилася. — Стривай... але як він міг це зробити? Його тоді не було, він поїхав буквально перед тим, як прийшов ти. А вернувся знову вже надвечір, привіз харчі, і за кілька хвилин вже його не було.

— Він міг його вмикнути, а потім забрати запис і передати замовникові.