Юрій Винничук - Нічний репортер

— Ге-ге-ге, — він так бурхливо розреготався, що кіт зіскочив з його колін і знову виліз на стіл та всівся просто переді мною. — А ти, пташку, бистрий! Я відразу подумав, що ти з цим даси собі раду. Після того, як ти з Іреною поцюпцявся.

Тут він уже сміявся, насолоджуючись моїм подивом. Хто йому про те міг розповісти? Не Ірена ж. Отже, на віллі тоді був ще хтось? Водій? Падлюка, сидів тихо, як мишка.

— Якщо ви вбили невинного хлопця, детектива, його матір та Емілію, то не залишите й мене живого.

— Нє-нє, ти нам потрібен живий. Піди ще поцюпцяйся з Іреною, може, довідаєшся чогось більше. Розуміється, в делікатній формі. Бо якщо я завітаю до неї з доктором, то буде не так делікатно. Але ходи зі мною, щось тобі покажу.

Він повів мене до сусіднього покою, зачинив за нами двері і підійшов до столу. На столі стояло щось схоже на валізу. Він натиснув ґудзичок, всередині почулося хуркотіння, а за мить пролунали млосні звуки наших з Іреною любощів — цілунки, зойки і пристрасне шепотіння. Старий задоволено спо­стерігав, яке це враження справить на мене. Я, звісно, був ошелешений.

— Файно, правда? — тішився він, підсмикуючи штани, що сповзали з пуза. — Останній крик техніки. Magnetophon фірми Allgemeine Elektrizitäts-Gesellschaft-Telefunken! То то­бі не ровер фірми «Помпка енд вужік». Ге-ге-ге... — хихотів він, ведучи мене попід руку назад, і, коли ми знову розмістилися по обидва боки столу, він розморено позіхнув — здавалося, що його почала нудити наша розмова: — Ну, і та твоя ціпка зі сніданкового покою... Миле сотворіння. Якщо будеш крутити нам голови, то найму її до себе мити підлогу. Капуєш?

Що ж тут не розуміти? Все ясно. Кіт дивився на мене своїми великими очима і, мабуть, теж все розумів. Я погладив його, він не заперечував. Тоді я взяв його собі на коліна, він втішено замуркотів.

— Гарний котик, правда? — покивав головою старий, не зводячи з мене очей.

Тоді, щоб ослабити його увагу, я сказав:

— Гаразд, я все виконаю.

Він і справді розслабився і відкинувся на спинку фотеля. З сусіднього покою все ще линули приглушені звуки любощів. Чому він його не вимкнув? Я відчув лють і в ту ж мить з силою шпурнув кота йому в обличчя, кіт нажахано нявкнув, старий зойкнув, замахав руками, кіт відлетів під стіну, а в моїх руках опинився кольт. Я підскочив до грубаса, приклав цівку до його подряпаного писка і прошипів:

— Ані слова! Гадаю, куль вистачить на тебе і на всіх твоїх бовдурів.

Він заплямкав великими пухкими губами, на яких з’явилися маленькі бульбашки слини. В очах його страх змінювався злістю, потім блимнула іскра хвилевої рішучості, але миттю зникла. Там, у лазничці, я помітив невелике вентиляційне вікно, крізь яке я міг легко вилізти. То було єдине незаґратоване віконце.

— Вставай! — звелів я.

Він, крекчучи й витираючи хустинкою обличчя, підвівся. Коли побачив на хустинці кров, прохрипів:

— Це тобі так не минеться... Нє... не минеться...

— Добре. Я це запам’ятаю. Човгай до лазнички.

Він завмер:

— Що ти збираєшся зробити?

— Не переживай. Того, що ви зробили з бідною дівчиною, я не зроблю.

Я заштовхав його до лазнички і прикрив за нами двері. Він був наляканий не на жарт. А в лазничці вже тіла не було. На кахлях виднілася вода.

— Куди ви її поділи?

— Якщо будеш себе погано поводити, то підкинуть тобі. А як ні, то закопають десь у лісі.

— Руки за спину, — звелів я.

Він слухняно заклав руки за спину, а я скрутив їх рушником. Другого рушника я заштовхав йому до писка, а тоді, розвернувши його спиною до себе, оглушив руків’ям кольта. Старий важко осунувся на кахлі, я дбайливо його підтримав, щоб чого доброго не розвалив собі макітру. Хоча, мабуть, це було зайвим. Далі я хутко видерся до вікна, легко вліз у нього і вивалився на грядки з квітами, при цьому за­губивши кольт, але шукати його не став. У суцільній темряві перебіг двір до авта. Ключ стримів у запалюванні. Але в гаражі стояло ще одне авто — синій «паккард». Я роззирнувся і побачив на полицях гаражу розкладені інструменти, зна­йшов ножиці для різання бляхи і проколов ними усі ши­и. Потім дорогою до авта поглянув на будинок — Бузкова, 8. Чудово. Я сів за кермо і з тремтячим серцем крутнув ключ. Мотор слухняно задеркотів, я розвернувся і дав газу. У дзеркальці побачив, як на звук мотора вилетіли з будинку бандити. Стріляти вони не відважилися з огляду на сусідів, а від­разу кинулися до другого авта.

Я виїхав на Личаківську і спинився біля кнайпи пана Свистуна «Під Зіркою», куди вчащала молода богема, якій така мистецька кнайпа, як «Атляс», була не по кишені. Не раз ходив сюди і я. Власником кнайпи був старий кульгавий українець Свистун, що мав неабиякі амбіції дорівнятися «Ат­лясові» і в цьому своєму прагненні зайшов так далеко, що незабаром став офірою дотепних відвідувачів. Молоді літератори знайшли вагомі аргументи, аби переконати Свистуна, що завдяки саме їм він хутко стане славним так само, як і його шиночок. Адже всі вони, за їхніми словами, майбутні зірки, і це зараз тільки вони страждають від безгрошів’я, а ось завтра... О, завтра все може помінятися. Влаштовуючи в кнайпі різні забави, митці напоювали пихою власника, і він уже бачив себе славним меценатом, опікуном талантів. З цією шляхетною метою частенько поїв своїх гостей без­коштовно.