Юрій Винничук - Нічний репортер

— З якими документами? — пробелькотіла перестрашено Ірена.

— Не грай, кицю, вар’ята, бо я не твій тато. Папка з документами, якими твій чоловік шантажував військовий штаб.

— Я не знаю, про що ви. Це його шантажували. Йому присилали погрози. Але щоб він?

— Детектив, якого ти найняла, знайшов у вас в повітці по­краяні газети. Там були вирізані слова і букви. Він наклеював їх і розсилав акціонерам, в тому числі й мені. Ти цього не знаєш?

— Ви забуваєте, що ми з ним не жили. Все, що я хотіла — якнайскоріше його позбутися.

— Не тільки. Ще відібрати віллу.

— А що тут поганого?

— Нє, нічого. Але, знаєш, часом я люблю собі такво складати докупи два і два, три і три, штири і штири... цікаві комбінації виходять. Мене цікавить, чому твій Янек ні до чого не признався, хоча мої хлопці робили над ним такі досліди, що бігме ведмідь уже б визнав, що він насправді папуга. А він чомусь не міг нічого нам повідомити навіть під страхом неминучої смерті. І уяви собі — ми його не вбивали! Він помер. Завал серця.

Я лежав обличчям до Ірени і бачив, як тремтіли її пальці. Так виглядає, то була не вона, хто був присутній при загибелі Томашевича. Я думав, що маю робити — ще лежати і вдавати непритомного, чи вже варто проявити ознаки життя. Вибрав перше. Я й так не дам їм ради, але зате послухаю. Може, щось цікаве й почую.

— Ірено, Ірено... — гугнявив старий. — Ти ж хитра бестія. Ти весь час була в тіні. А насправді ти ж одна з нас. Хіба ти не зацікавлена в смерті акціонерів?

— Я? — вона закліпала своїми довгими віями. — Хіба ж я акціонер?

— Не корч із себе невинну ціпку. Авжеж, ти не є акціонером. Але коли ми вносили кошти, Томашевич вніс і від тебе поважну суму і наполіг, щоб ти отримала рівноцінні права. Так, ти не акціонер, але записана «головою наглядової ради», яка має права акціонерів. Тобто — по смерті решти акціонерів все майно і активи переходять тобі.

— Вперше чую! — В її голосі було щире обурення і гнів. — Я ніколи не втручалася в справи Янека. Я не знаю, що він там з вами укладав. Так, я дала йому доволі значні кошти, як своє віно. Яким чином він його використав, я ніколи не цікавилася.

— Ну, то доповідаю: ми з тобою останні могікани вимерлого племені акціонерів Товариства шинкарів. По нас — пустеля і морок. Але так по правді: чи ти ніколи не замислювалася, в чому полягає сенс цієї боротьби за виживання? Невже тих кілька кам’яниць і кнайп? І ще якісь земельні ділянки в задуп’ї? Чи це вартує стількох смертей?

— Це ви мене питаєте?

— Авжеж, кого ж мені ще питати, коли Янек здувся?

— Я вам можу відповісти: я не знаю, в чому тут справа. Янек зі мною не ділився. А між іншим, листи, які отримував Янек, складалися теж з наклеєних букв і слів. Але я жодним чином не підозрювала Янека. Які ви можете мати до мене претензії?

— Ну, може, до тебе нє. Але ти мусила б здогадуватися, що за всім цим стоїть щось далеко більше. І це папка з документами, які твій чоловік поцупив зі штабу. Де вони?

— О господи! Я нічого про них ніколи не чула.

— Ти розумієш, що не існує людини, яка б могла терпіти пекельний біль, завданий моїм доктором, і не признатися в усьому? Навіть в тому, що вона літає на мітлі на Лису гору? Ти це розумієш?

Ірена злякано кивнула.

— Розумію.

— А я не розумію, яким чином міг Томашевич витримувати такий біль і не признатися, де та срана папка?! — гримнув Кромбах і зо хвилю мовчав, поки настрашена Ірена втрачала рештки влади над собою. — А ще мене дивує... і то дуже дивує, що він не віддав нам навіть того задрипаного записника! Який насправді пса вартий, але мені хотілося побачити, коли відбувалися виплати. А він знову клявся, що не знає, де він. Що десь той записник раптом пропав... Він навіть заперечив, що зробив ті копії, які я знайшов у стелажі за книжками. Він казав, що він туди їх не клав. Хто ж то міг зробити? Може, ти, може, Емілія... Може, дідько лисий.

Він зітхнув і помовчав, мабуть, втупившись в Ірену, бо я бачив, як вона шаріється під його поглядом.

— Я не маю відповідей на ці питання, — прошепотіла во­на. — Я теж шукала того записника і не знайшла. А про документи вперше чую.

— Але це ще не все, бо є ще порахунки мої і твого татуська. Він давно намагається перехопити мої справи. Хіба ти й цього не знала? Досі це не переходило певної межі. Але сьогодні ввечері він атакував мене.

— А ви дивуєтеся чому? — раптом опірилася Ірена.

— Звісно, що дивуюся.

— Ви вбили його садівника і Емілію. Цього не досить?

— О господи! Через цих хробів іти на мене війною?