Юрій Винничук - Нічний репортер

— Егей! — озвався Леон. — Не забувайте — це моя донька! Я не дозволю її оббріхувати. Вона нічого не знала про п’ятого акціонера.

— Звісно, що не знала, — сказала Ірена. — І мені здається, що гості в нас засиділися.

— А ось анонімний рахунок, на який надходили кошти... — Обух поклав перед Леоном банківські папери. — Тут вказано, коли й скільки прийшло грошей. Всюди сума однакова. І дати припадають на перший понеділок кожного мі­сяця.

— У цьому є рація, — озвався я. — Бо ж зустрічі з кур’єром припадали на перший понеділок кожного місяця.

— Який стосунок я маю до цього рахунку? — обурювалася Ірена.

— Та такий, що тепер він ваш. Ви одним махом вбили двох зайців і заволоділи всім майном акціонерів. Але найбільша родзинка, яку ви здобули, — це «шиба»...

— Яка, в дідька, шиба? — буркнув Леон.

— Або ще «вікно»... — Обух зробив паузу, насолоджуючись тим, як на його слова реагують батько і донька. — Можете називати як завгодно. Невже ви не знаєте, що саме в нас прийнято називати «шибами», або «вікнами»?

— Ні, не знаю, — буркнув Леон, набурмосившись.

— Здається, я знаю, — втрутився я. — Це свердловина, з якої помпують нафту.

— Так, — кивнув Обух. — Але ще не помпують, бо про те, що там знайдено нафту, акціонери не здогадувалися. Знала про це лише пані Ірена завдяки панові Леону. — Леон незадоволено щось буркнув. — Це був їхній маленький сімейний секрет. Це «вікно» міститься на передмісті Дрогобича. І воно, як з’ясувалося, найцінніше майно акціонерів.

Ірена заклала ногу на ногу і підсміховувалася.

— Звісно, що у вас жодних доказів нема? — запитав, раптом збадьорившись, Леон. — Взяти ці банківські папери... Який з них доказ? Рахунок відкрито не на ім’я, а на гасло. Все решта теж вилами по воді писане.

— Так, я визнаю, що цих доказів недостатньо, щоб ареш­тувати пані Ірену за організацію вбивства свого чоловіка. І я не збираюся цього робити. Ба навіть за те, що вона привела сюди вбивць.

— Та ви здуріли! — фиркнула Ірена. — Хто привів? Я? Оцих потвор?

— Думаю, що це ви заманили свого чоловіка сюди пропозицією мирової угоди і спокійно ласували своїми улюбленими цукерками, милуючись його тортурами. І хоча я просив пана Леона бодай когось із них залишити живим, але він надто квапився.

— О Ісусе! — Ірена скрушно похитала головою. Натомість Леон скипів:

— Егей! Не видавайте свої домисли за факти! В цих умовах ми не могли діяти інакше. Я мусив рятувати свою доньку. Ірена не мала жодних контактів з Кромбахом. Інакше я б про це довідався. Кромбах хотів зі мною помиритися, але я не мав бажання тиснути руку пройдисвітові.

— Я не стверджую. Я роздумую, — відповів Обух. — Бачите, я не викликав нікого з поліції. Ті, що могли б свідчити проти пані Ірени, уже мертві. Наприклад, Кварцяний не розповість, як пані Ірена вручила йому аванс, який він потім передав Дизьові чи Гебі з умовою, що Томашевич мусить загинути. Бо в намірах Кромбаха вона впевнена не була. Ану ж вони собі порозуміються, і Томашевич викрутиться. Тож вирішила перестрахуватися. Тому-то, коли в Томашевича стався серцевий напад, хтось із них вистрілив йому в рот, аби гонорар не пропав. Решту грошей вони отримали від Кварцяного в нього вдома. А ще пані Ірена зробила копії документів і поклала в стелажі так, аби Кромбах їх легко знайшов і довідався про те, чим насправді займався її чоловік.

— Боже, ваші фантазії не мають міри, — відмахнулася Ірена.

— А ви не бійтеся, — сказав Обух. — Вам нічого не загрожує. Все, чого я добиваюся, — та горезвісна папка, через яку загинуло кілька людей. А можливо, буде ще поламано чимало доль. Хтось, може, й самогубством закінчить.

— Я не менше за вас хочу добути ці документи і віддати їх кур’єрові, — сказав Леон.

— Навіщо? — стенув плечима Обух. — Щоб кур’єр завіз їх до Варшави, а там розгорівся скандал? Ні, їх треба знищити. Ці люди, які потрапили в полон до москалів, мусили під страхом смерті дати свідчення, за які їм тепер безперечно соромно. Але чи кожен з нас був би аж таким героєм, щоб вистояти перед страхом смерті?

— Нехай буде по-вашому, — погодився Леон. — У нас однаково їх нема.

— Гадаю, ви помиляєтеся. Вони в пані Ірени.

— Знову ваші фантазії! — кинула Ірена. — Коли вже закінчите снувати ці інтриги?

— Відразу, як отримаю папку, — стояв твердо на своєму Обух. — Ну? Я чекаю.

— В мене папки нема, — сказала Ірена і відвела погляд убік.

— Тоді я викликаю поліцію. Ви будете затримані за підозрою в плануванні вбивства свого чоловіка. І поки триватиме слідство, сидітимете за ґратами в компанії повій і злодюжок. І щоб ви знали, у нас є свідок — ваш водій. Я ще вчора мило з ним поспілкувався. Він бачив, як ви витинали газети і як вручали їх детективу.