Лю Цысинь - Проблема трьох тіл

— Пошуки позаземних цивілізацій — абсолютно унікальна наукова сфера діяльності, і заняття нею має великий вплив на хід життя дослідника, — продовжила Є Веньцзє добре поставленим голосом, наче розповідала дітям казку на ніч. — Пізно вночі я вслухалася через навушники у неживий шум Всесвіту. Звук був тихий, але постійний і давніший, ніж самі зірки. Іноді мені здавалося, що голос Всесвіту подібний до нескінченних зимових вітрів, що блукають хребтами Великого Хінгану. У такі моменти мене охоплювали холод і самотність, які не можу описати... Іноді після нічного чергування я виходила на вулицю, сідала під відкритим небом і дивилася на зірки. Вони мені здавалися далекими маячками в безмежній пустелі, а я — дитиною, яка загубилася серед безкрайніх дюн. Я вважаю, що зародження життя на Землі — лише збій у низці випадків у Всесвіті, величезному порожньому палаці, а людство — єдина комашка, яка заблукала випадково в цю величну будівлю. Такі думки перетворили мою другу половину життя на одну нескінченну гризоту про моральні цінності: іноді мені здається, що людське життя — найвища цінність і все було не дарма; іноді я вважаю людей нікчемними й не вартими навіть згадки про себе, і все було марно. У таких щоденних міркуваннях прийшла старість, але я так і не змогла вирішити для себе цю дилему...

Ван Мяо хотів підбадьорити стару жінку, яка присвятила своє життя великому почину, що приніс їй лише самотність, але останні слова Є Веньцзє зачепили і його. Він не зміг придумати нічого кращого, як просто сказати:

— Професоре Є, одного разу ми з вами вирушимо на місце, де розташовувався «Червоний берег».

Є Веньцзє повільно похитала головою:

— Ах, Сяо Ван, моє здоров'я вже не таке, як у тебе. Роки беруть своє, і моє тіло відмовляється мені служити. Я не загадую далеко наперед, просто живу сьогоднішнім днем.

Ван Мяо дивився на нахилену сиву голову Є Веньцзє і був упевнений, що вона знову думає про доньку.

Після відвідин Є Веньцзє Ван Мяо ніяк не вдавалося позбутися важких думок. Події останніх двох днів і історія «Червоного берега» — ці дві, здавалося б, ніяк не пов'язані між собою лінії подій, тепер сплелися воєдино, в одну мить перетворивши знайомий світ на чуже, маловідоме місце.

Діставшись додому, Ван Мяо насамперед вирішив позбутися цього настрою. Трохи подумавши, він відкрив ноутбук, приєднав V-костюм і увійшов у гру втретє. Це спрацювало, і коли перед очима з'явився рядок введення логіна з паролем, Ван Мяо відчував себе вже зовсім іншою людиною, його розпирало від незрозумілого збудження, очікування чогось приємного і радісного. На відміну від двох попередніх сесій, цього разу в нього було чітке завдання: до кінця розібратися з влаштуванням світу «Трьох тіл».

Подумавши трохи, він ввів новий ID: Коперник.

Увійшовши у гру, він знову опинився на широкій пустельній рівнині, і перед його очима плив дивний світанок світу «Трьох тіл». На сході височіла величезна піраміда, але одного погляду на неї було достатньо, щоб зрозуміти — це вже не піраміда Чжоу Вень-вана або обсерваторія Мо-цзи. Вона закінчувалася вежею в готичному стилі, що пронизує ранкове небо, викликаючи в пам'яті образ Собор Святого Йосипа на вулиці Ванфуцзин. Але якщо помістити

собор поруч із пірамідою, будівля собору здаватиметься невеликим бічним притвором, не більше. На відстані розташовувалися множинні споруди, безумовно, дегідраторії, зведені також у готичному стилі з безліччю високих, гострих шпилів, як ніби із землі проросла колюча рослина.

Ван Мяо побачив прохід у піраміді, освітлений зсередини мерехтливими вогнями. Зайшовши в нього, він опинився в тунелі із численними статуями Олімпійських богів. Смолоскипи в руках статуй випромінювали той, бачений ззовні, мерехтливий вогонь, але поверхню тіл античних богів вкривали шари кіптяви. Увійшовши до Парадної зали, він помітив, що тут ще темніше, ніж у вхідному тунелі. Свічки у двох срібних свічниках на довгому мармуровому столі освітлювали простір мерехтливими вогниками. Кілька людей сиділи за столом, але тьмяне світло давало можливість розгледіти лише контури облич. Їхні очі були приховані в тінях глибоких очниць, проте Ван Мяо відчував на собі пильні погляди. Люди, які сиділи за столом, були одягнені у щось, що нагадувало середньовічні мантії, але придивившись уважніше, Ван Мяо зауважив: деякі з них радше носили щось на подобі коротких давньогрецьких хітонів. У торці столу сидів високий, худорлявий чоловік. Золота корона в нього на голові була єдиним предметом у всій залі, що відблискував вогниками свічок на столі. Напруживши зір, Ван Мяо зміг розрізнити, що його мантія відрізнялася від шат інших: вона була червоного кольору.