Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Коли колона проходить, на землі залишаються лежати тіла розтоптаних дідів і бабуль із висолопленими язиками та виряченими очима, їх не підбирають.

Я, обходячи цих бідолах, іду навздогін основному пелетону. Хоча треба б навпаки — тікати донизу.

Тепер по обидва боки дороги — сади, десятки дерев, що з їхніх тисячоруких гілок вибиваються перші пелюстки листя. Бліда непевна зелень. Сіра трава долом.

Нарешті цвинтар. Він наче в яру. Старі камінні хрести, і хащі, і дерева. Усі надгробки злегка похилені, наче від сумніву, наче від бажання зникнути зовсім… Церква, на сріблястих банях якої виграють сонячні промені… Кілька обідраних державних прапорців на подвір’ї лепечуть на вітрі, як немовлята.

Усі розгублено спиняються.

Солдатики внутрішніх військ не знають, що діяти, пес міліціянтів гарчить і скалить зуби. Труну кладуть просто на землю, за кілька метрів від входу до дерев’яної, зі зрубів церквиці. Люди в плащах мають намір влаштувати тут щось на кшталт мітингу чи маніфестації. Захопили з собою все необхідне: табуретки, із яких можна організувати щось, що замінюватиме трибуну, прапор, гучномовець. Але апарат не працює, він спотворює голоси, й один із політиків нервово його жбурляє в натовп. Тут же, за кількадесят метрів, утворюється інша тусовка, що планує вже свою маніфестацію. Люди нічого не розуміють: де «свої», а де «чужі», і просто собі ходять довкола церковиці. Священик віддано стоїть біля тіла, відганяючи від нього представників обох груп. «Геть! Геть, нечиста сило!» — пафосно згукує він, б’ючи свистким прутиком по руках, які тягнуться до труни…

Нарешті процесія рушає далі — поміж могил, поверх могил, кістками минулих поколінь… Торішнім опалим листям, під свіжим сонцем, що стрягне в гілках… Думка підганяє кроки, що в’язнуть у високій сухій ламкій траві, яка схожа на погано зачесане волосся: швидше! Швидше! Швидше!!!

Он воно: яма без дна. Сонячні промені провалюються в землю, і звідти долинає шкварчання… Навпроти мене та Марка з’являється — я впізнаю його! — жирний, із набряклими щоками й велетенськими долонями, які складає в замок на животі, губернатор. Десь поруч, у натовпі, Шура, який чомусь зголив свої вусики й замінив вставні золоті зуби на справжні.

Промова губернатора, рівно п’ять хвилин — графік. Люди в плащах поволі відступають, ховаючись поміж хрестів, рятуються втечею… Але їх упіймають і там — я спиною відчуваю, як спітнілі засапані обличчя опозиціонерів наштовхуються на люфи автоматів Калашникова, що їх міцно стискають безжальні пальці солдатиків внутрішніх військ… Але я не озираюся, бо серед упійманих і побитих — Васько, розбиті окуляри якого перекосилися на розбитому переніссі, із ніздрі стікає цівка чорної крові, а очі дивляться кудись крізь гілля, із дна яру вгору, на сонце, велика жовтава пляма якого — єдине, що він зараз може розрізняти…

Тупий біль у голові, стукіт крові в скронях, крячання ворон, вогкість яру, клекотіння чогось незвіданого на дні бездонної ями, похитування крон дерев, легкий прохолодний вітерець, що ще?..

Кудись нараз зникли всі альцгеймери та паркінсони, а разом із ними віддалилися солдати внутрішніх військ: задкуючи, немов на плівці, яку відмотують у зворотному напрямку. Так само смішно — задом наперед — ушивається губернатор: роблена усмішка, лише на мить, щоб не «передати куті меду», адже ж похорон, сумно, стримано, хоча йому чого сумувати? — його плани збуваються, його кандидат (по праву руку, поруч із Шурою) приречений на перемогу, он на вицвілих від часу могилах — листочки бюлетенів, випадково випущені котримось із старих; усі папірці вже позначено й помічено — перемога гарантована…

Може, якби я прочитав це раніше, то інакше б сприймав усі наступні події. Але історія не знає умовного способу. Ми з Віктором заледве дісталися одного з корпусів. Трусилися руки та ноги. Майже нічого не помічав навколо. Хотів швидше просто лягти й заснути. У великому порожньому залі з бетонною підлогою було багато людей. Упізнав Марка (він мене ні), Аню. Ми сиділи на розкладних стільцях, а Васько засідав перед нами за столом. На тому столі був графин із водою та ребриста склянка. У якийсь момент я не витримав і підійшов до нього — попити. На стіні ззаду висів портрет Мирона — із чорною смужкою.

Васько щось довго говорив. Був ще якийсь чиновник. Ішлося про заповіт Мирона. Багато нюансів із приводу будинку, благодійних фондів і таке інше. Багато незнайомих прізвищ, розпорядників. Маркові дісталися акції заводу. Васько казав про спробу захопити завод. Що на боці загарбників були внутрішні війська зі зброєю. Що одну атаку вранці відбили, але буде наступна.