Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Ну, будь ласка, Марчику, я тебе дуже прошу! У мене нікого немає вдома, ходімо!

Він підвів голову, подивився на неї затуманеним поглядом, знуджено скривився та застогнав. Раптом зігнувся й почав блювати — просто на тротуар на велелюдному перехресті.

— Чоловіче! Та що він робить! Гидота! — приказував якийсь старий дід, що спинився поруч.

Зібралися люди. Марко підвівся, злякано роззирнувся. Він щойно отямився й ніяк не міг второпати, як тут опинився й чому довкола зібрався натовп. Нарешті впізнав (опізнав) Аню, і вона, уловивши в його погляді благання, зраділо кинулася на допомогу: розштовхавши людей, повела Марка у вечір. Іти було далеко, однак скористатися транспортом Аня, оцінивши стан свого супутника, не зважилася. Краплі обдавали їх вогкістю, просочували одяг, із рота в снопи ліхтарного світла виривалася пара. Холоднішало. Ішли мовчки.

— Я хочу пива! — раптом спинився Марко. — Я мушу випити пива.

Він уперся й не зважав на її аргументи. Зайшли в перший-ліпший заклад, де динаміки гриміли від російськомовних блатних пісеньок, а відвідувачі, щоб докричатися один до одного крізь цей псевдомузичний фон, схилялися ротом до вух сусідів, надривали голосові зв’язки… Світло невідомого походження металося стінами в клубах сигаретного диму. Повітря, придатного для дихання, у цьому залі практично не було. Вони гепнулися в більш-менш (таки менш) тихий закуток, де Маркова голова одразу впала на стіл. Кільканадцять хвилин він проспав, потім, раптово зірвавшись, ковтнув пива та знову занурився в сон. Від нього неприємно тхнуло, і Аня думала собі, що дарма так чіплялася за цей непотріб, за цього слабкого неврівноваженого чоловіка з першими явними ознаками алкоголізму, уся цінність якого — у батькових грошах, на які, швидше за все, він уже й не претендує. Що він може дати їй, як допоможе вирватися з цієї потворної бідності? Та ніяк; надто звикнувши до комфорту й уседозволеності, цей хлопчина раптом вирішив продемонструвати комусь свій гонор, свою самодостатність і — що найсумніше — виявився неспроможний на це. Тільки от шляху назад уже нема — він упіймався в тенета звичайного провінційного життя, сприйнявши його з віддалі спокою за правду. Тільки в цій плісняві немає жодної правди, хіба та, яка з’являється після перших ста п’ятдесяти грамів горілки й коньяку. На тімені в нього крізь давно нестрижене волосся, що злиплося, проглядалася шкіра. Швидко з’явиться лисина, — сумно констатувала Аня. Тільки от що вона може тут змінити? Звідки взяти барви для іншого життя? Де знайти грошей на подорожі, на комфорт і слуг?..

Ніч огортає тіла й речі, з’єднуючи їх у єдине місиво, у коктейль невідомості, у відсутність меж. Поступово зір призвичаюється до мороку, і на протилежній стіні кімнати, у якій він невідомо як опинився, Марко бачить похилену жовтаву пляму, що нагадує формою перекошене вікно, яке знаходиться за кілька кроків — якраз навпроти. Посередині пройми світла — тінь: чорний хрест віконниці. Стеля кімнати губиться десь у високості, уздовж однієї зі стін — старі меблі, виготовлення яких, як і зведення цього будинку, орієнтовно можна приписати міжвоєнному періоду, ближче до завершення першого зі світових побоїськ. На полицях шаф — порцелянові сервізи, кришталеві вази та салатниці. Кілька книг, підібраних, судячи з назв і прізвищ авторів, геть без смаку — зовсім не для читання, а за кольором корінців, щоб пасували до інтер’єру кімнати. Марко перегортає неторкані сторінки якогось із давніх фоліантів, принюхується до запаху фарби й білого офсетного паперу, що від часу злився із запахами довкілля — пліснявою попіддашшя, випарами мишачих екскрементів… Аня спить, усміхаючись уві сні. Він надто уважно придивляється до спотворених темрявою рис обличчя дівчини. Надто чітко окреслений ніс, бліді вилиці, величезні повіки. Із напіввідкритого роту чути огидний запах їжі, що застрягла між зубами.

Марко, похитуючись, іде шукати виходок, однак швидко розуміє марнотність своїх спроб — у таких ветхих будинках туалет один на кілька сімей і розташовується десь у кутку довжелезного дворового балкончика, мережею яких обплутані всі поверхи. Проте фізіологічні потреби примушують хлопця, не гаючись, будь-що шукати виходу із ситуації. Він намацує якісь дверцята, однак на звичному місці немає ручки. Марко лапає двері вище, нижче, намагається просто штовхнути їх — усе марно. Він починає дратуватися — біль у сечовику стає нестерпним.