Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Сідай, горе ти моє… Знайомтеся…

Марко зайняв місце поміж жінками, трохи ближче до незнайомки. Стіл був настільки вузьким, що він мимохіть торкнувся ліктем її грудей, потім, сахнувшись такої несподіваної близькості, зачепив плечем плече.

— Це — Тамара, моя подруга і — як це? — двоюрідна сестра. Кузина. От.

Марко пробурмотів щось про те, що йому дуже приємно та спробував вклонитися, однак у голові запаморочилося, і він лише натягнуто всміхнувся до її великих очей.

— Ну, а це, Томо, твій нічний кошмар… Ну, і мій теж, Марко.

Бідність, скрізь жахлива, безпросвітна бідність. Довжелезні черги в ОВІР за закордонними паспортами, ажіотаж із візами. Натовпи заробітчан у потягах й автобусах. Клітчасті й смугасті, червоні та сині сумки, наладовані товаром чи особистими речами. Частина з цих людей зникає на нелегальних роботах у якійсь Чехії чи Словаччині. І з кінцями…

Аня нічого не знала про долю свого батька вже кілька років. Марко раптом відчувся незручно, завеликий одяг почав тиснути на нього, в’їдатися в шкіру.

— Із міліції щось чути? — тихо спитала Тома.

Аня лише заперечливо похитала головою.

— А мати? — прохрипів Марко, який не пам’ятав, чи йому коли що про неї розповідали.

— Що мати? — не зрозуміла Аня. — Вона в Італії, миє посуд у дешевому кабаку в Салєрно. Я ж тобі, здається, розповідала. Ні?.. Живе поруч із морем, а бачить воду раз чи два на тиждень. Робота без вихідних… У суботу, пише, тарілки найбрудніші й найжирніші. Кляті макаронники жеруть свої спагеті скрізь і всюди. За будь-якої погоди. У спеку з їхніх масних чорнявих тіл скапує на столи смалець… А платня мізерна. Телефон дорогий, тож розмовляємо ми з нею не частіше, як раз на місяць. А з батьком вони давно розлучені… Хоча останні роки перед від’їздом, уже після розлучення, їм доводилося спати на одному ліжку… — Аня трохи подумала, потім додала: — Мама була закохана в Америку, марила нею. Спеціально вишукувала знайомих і коханців, що хоч раз там були. Тільки от не склалося, надто дорого коштує, щоб туди вирватися. А після Аль-Каїди закрилася не одна контора з фальшивими паспортами та візами… Таке-то. Тепер смажиться під палючим італійським сонцем. Засмагати можна й узимку. Шкіра в неї смуглява стала, як у циганки. Вона нещодавно фото прислала, я Томі вже показувала…

Аня зітхнула, втупившись у підлогу. Потім підвелася й почала щось безладно переставляти з місця на місце.

— Ти чай будеш? — через плече запитала вона в Марка.

— А кави не буде?.. — невдоволено скривився він.

— Ні. У цьому домі міцні чайні традиції. Крім того, я б тобі не радила після вчорашнього напомповувати себе кофеїном. Його й у чайних листках забагато…

— Я перепрошую, Тамаро, за ніч… Просто не міг собі уявити… — буркнув Марко, уникаючи дивитися на свою сусідку за столом.

— Та ні, це ви вибачте. У мене просто так склалися обставини, що ніде було подітися. От я й вирішила, що зможу заночувати тут: Аня раніше боялася залишатися сама, у мене навіть ключ є з тих пір, коли нам було необхідне товариство одна одної… Я просто злякалася, коли…

Марко зиркнув на неї — великі очі, трохи нерівний, скошений ніс, високе чоло… Гарна, — подумав він. Краща за сестру, із такою не соромно на людях з’явитися…

— А ви… Я перепрошую, що втручаюся, це, звісно, особисте, але… чим ви займаєтеся?

Марко знову напівобернувся до дівчини й устиг упіймати її зацікавлений погляд, який одразу, щойно їхні очі перетнулися, сполохано сахнувся.

— Журналістика… Дитяча мрія… Марні сподівання досягти правди.

— А-а-а-а… — протягла Тома. — Ясно.

— Що ясно?! — чомусь скипів і надто голосно (аж обернулася від плити й пильно глянула на них Аня) спитав Марко.

— Та ні, я перепрошую, якщо… — знітилася Тома. — Але в мене чоловік — журналіст. Степан Терешкун, може, чули?

— Степан? Як же, чому ж не чув, чув… — Марко спохмурнів: частково тому, що довідався, що дівчина одружена, частково тому, що дізнався, хто її чоловік.

Треба бути обережним із цією кралею, нічого зайвого, — вирішив хлопець. — От гад, мудачисько! Таку жінку відхопив, козел!..

Ми йдемо якимось темним спальним районом. Вуличне освітлення практично відсутнє, і я кілька разів мало не падаю, вступивши в глибокі калабані. Виходимо на пустир між будинками, аж раптом Віктор хапає мене й тягне назад до розвалин якоїсь будівлі.

— Що таке? — питаю я.

Той лише приставляє палець до губів.

Чую якісь вигуки. Голоси підліткової мутації. Зміст розмови можна переказати кількома висловами: «Твою мать», «Бля», «Пі...дєц», «Нах». Вони віддаляються, і аж тоді ми висуваємося зі схованки.