Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

За тим я простягнув руку до її валізи, сонце заступила хмара, «Ікарус» рушив, обдавши нас густими клубами сажі. Ідилія скінчилася.

— Ну, то що, показуй… — вона зам’ялася, ладна додати «те»: знову звертаючись до мене, як колись, на «ви», але засоромилася й цієї паузи, і того, що засоромилася, і того, що все це помітив я, — свій монастир і свою келію.

Я проводив її холодними вогкими коридорами, розповідаючи всілякі небилиці, витворюючи нові міфи цього примітивного пам’ятника тлінності людських ідей і намірів. Я таємничо шепотів їй на вухо про загадкові кроки, які ми буцімто чуємо, коли пітьма огортає все навколо, про жахливі злодійства одного з партбосів, що він буцімто чинив саме тут, на місці санаторію; і вона довірливо притискалася до мене, міцно впинаючись пальцями в руку. Утім, переконаний, що аж ніяк не зі страху — не сумніваюся, вона ані на мить не вірила жодній із тих моторошних історій, які я вигадував на ходу не лише для того, щоб підтримувати розмову, але й для створення необхідної атмосфери, для витворення між нами відчуття гри, яку ми обоє приймаємо. Я раптом зрозумів, наскільки важливо для мене, щоб ця жінка не зникла раптом, а була поруч зі мною в цьому порожньому холодному приміщенні, принаймні доти, доки не з’являться інші люди, що своїм бездумним існуванням заперечать відчуття крихкості мого власного.

У маленькій комірчині з ліжком і телевізором вона спочатку відчулася затишно й просто — дозволила собі по-домашньому розкинутися на дивані, скинути з себе светра, а з мене кокетливим рухом стягти окуляри. Я розповів їй кілька почутих від Васька анекдотів, вона щиро розсміялася й вишкірила зуби, геть не дбаючи про те, який це матиме вигляд. Я потроху збуджувався, однак вона раптом заклякла й насторожилася, чи то відчувши спалах чуттєвості в мені, чи по-новому глянувши на єдине в кімнаті ліжко й відтак зрозумівши неминучість фізичної близькості між нами, яка не те що була б їй неприємною або страшною, проте означала рішучий крок, безповоротну зміну в її житті, щось на зразок одруження або розлучення. А це лякало дівчину дужче, ніж зґвалтування, бо примушувало брати відповідальність за рішення на себе.

Я просто підійшов до дівчини та поцілував її, аби припинити ці безглузді міркування та внутрішні вагання. Вона подалася назустріч, але за якийсь час, щойно я розпалився й почав шалено цілувати її шию та плечі, стягуючи бретельки плаття, знову відсторонилася. Я спробував налягти, однак її несильний опір був настільки безглуздим, що розохотив і мене.

Вона відступила в темінь, що огортала нас. Останні залишки світла швидко витікали у віконце вгорі. Я розпачливо зітхнув.

— А як же Марко? — нарешті озвучила вона свої сумніви. — Ми ж його зраджуємо…

Я вже не мав сил і потреби заперечувати. Я втомився. Мені захотілося просто плюнути на неї, вийти кудись надвір і сидіти, віддаючи розпалену голову на поталу холодного вітру. Але — що ж тут вдієш — я повівся геть інакше: соціально та розважливо, тобто спробував аргументувати непояснюване. Уже проти власної волі я шукав логічні пояснення на користь адюльтеру та перелюбу…

— Я не бачу тут зради. Зрадити можна довіру, чи дружбу, чи любов… Але не думаю, щоб Марко любив нас. Не думаю також, щоб він надто довіряв нам. Він перейнятий винятково собою. Та й чи ти любиш його? Любиш? — підійшов я впритул до неї, відчуваючи легку злість за невдало перервані ще до початку любощі; вона злякано відсахнулася. — Певно, що ж ні… Ти просто шукаєш щось, за що варто зачепитися. Ти втомилася плисти за течією і хочеш спокою. Ти почуваєшся вже старою, й усі довкола тобі про це кажуть. Якщо й не відкрито, то натякають. Твої однокласниці всі без винятку повиходили заміж і зараз успішно паряться на кухнях та пеленають дітей. Вони глибоко нещасні вдома, але твоя неприткнутість їх утішає. Вони скалозублять із тебе, вони гоноряться супроти тебе й удають щасливих, щоб підгірчити тобі пілюлю твого незаміжжя. Вони цькують тебе, вони цькують усе, що бодай трохи належить їхньому світові й не кориться цьому безглуздому закону занепадництва. Але чому ти повинна стримуватися? Чому ти повинна вдавати холодність зціплених уст і мастурбувати під простинею? Я не агітую за сексуальний синкретизм, я не раджу тобі кохатися з усіма, хто бодай трохи тобі не огидний. Але це повинно бути в тобі, у твоїх грудях, тут… — я легко торкнув її цицьку. — Ти сама мусиш відчувати, коли чуттєвість перемагає і їй варто віддатися. Це мусить бути твоє рішення, без озирання назад. Там нікого нема. Нікого й нічого. Тільки ти. Мусиш це зрозуміти та з цим жити… Мусиш обирати сама… Я все ще хочу тебе й відчуваю, що й ти хочеш мене. Правда ж? Хоч?..