Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

— Хочеш афоризм, старий? — вишкірює свої обкладені каменем і нальотом жовті зуби Марко, випадково уздрівши мене на вулиці (хоча яке там випадково? У цьому маленькому містечку випадково можна хіба не зустрітися). — Тільки вчора вичитав. Мені сподобалося: дуже влучно й головне — актуально.

Марко за кілька передвиборчих місяців, за які ми майже не бачилися, змінився до невпізнаваності: схуд, зблід, майже вицвів. Проте якось мобілізувався, почав щодня голитися, і погляд його, раніше такий млявий і розфокусований, тепер став запальним та наче трохи божевільним.

— Ну що ж, коли так уже не йметься — давай.

Він усміхається.

— Кожний має право на помилку. Щоб усі змогли його реалізувати, існують вибори.

— Не смішно, — кажу.

— А що, хтось обіцяв, що буде смішно? Анекдоти колись вичерпуються. Приїдаються. Гомеричний регіт зазвичай передує нервовому зриву або депресії. Перемога цілком не видна. Ми в лайні по вуха.

Я пропускаю повз вуха ці слововиливи, загалом дуже характерні для Марка. Нецікаво. Нецікаво вже все. У нас обох (а чи лише в нас?), здається, геть зникло щось дуже потрібне в житті — якийсь живчик, джерело щоденного натхнення, рушій вигадок і кмітливості, щось, що стимулює до найбуденнішої праці, що робить її стерпнішою та створює ілюзію потрібності того всього, що було, є, буде і вовіки віків. Амінь.

Передвиборчим (та й узагалі) світом править нудьга. Коли вже все приведено в стан цілковитої й остаточної бойової готовності, коли зброя нагострена й витягнена з піхов, коли забрала опущені і сурма грає — турнір розпочався! — раптом стає до млосності нецікаво, чим усе завершиться й хто, урешті-решт, переможе. Ти знаєш, що зараз, як і минулого разу, побачиш просто море крові, оголених кісток і мізків, і хто б не переміг, однаково він не подасть тобі руки завтра…

— Ти на мітинг повитух? — цікавлюся я.

Марко киває головою.

— Я теж. Уперше за кілька місяців маю справжню журналістську роботу, а не займаюся штабними збоченнями. Замовили з Києва матеріал про це курвисько. А в мене аж руки чешуться їх провчити.

Марко з розумінням знову хитає головою — але в очах його лише втома безсонних ночей, що розповзається нижче, роз’їдає обличчя, наче нерозведена кислота.

Чуємо мляву ерзацеву оркестрову музику, яка народжується десь далеко, потім раптом ближчає, вигулькує, наче з-під землі, — і вже з-за рогу вулиці назустріч нам крокують яскраві стрічки, кольорові латексові кульки з написами «…фічний виб…», «…ух демо…», зімкнені шереги з лютими обличчями кобіт передклімаксового віку, а довкола діти. Земля двигтить від по-військовому викарбуваних на асфальті кроків, від скреготіння їхніх зубів, від жадоби влади й помсти ворогам. Вони оточені вартою дітей, вони ховаються за їхніми розгубленими безжурними обличчями.

— То не Аня? — запитую я в Марка, уздрівши в натовпі знайоме обличчя.

Він, здається, мене не чує — його обличчя кам’яніє, починає синіти, наче з ним от-от має статися серцевий напад. Страх витріщує йому очі: невмотивований панічний тваринний жах перед натовпом, що насувається. Він боїться бути розчавленим, зім’ятим, потоптаним. Ще мить — і він дремене звідси, навіть не намагаючись більше вдавати, що все гаразд, не дбаючи про те, як цю безславну втечу сприйматиму я чи інші. Страх переможе його, здолає, розчавить; зведе нанівець усі плекані роками суспільні інстинкти: уміння ґречно поводитися, відповідати певним вимогам оточення, дбати про імідж.

Я, перейнявшись на мить цим враженням, хапаю його за руку, щоб уберегти від падіння, — і це несподівано діє: погляду його повертається чіткість, за кілька напружених миттєвостей зникає заціпеніння м’язів обличчя.

Натовп уже зовсім поруч, ми навіть вирізняємо на віддалі пострілу риси облич, зуби з-поміж усмішок, сивину у вусах відеооператора, криваві пелюстки в букеті чоловіка, що розгублено борсається в жіночих тенетах, марно намагаючись щось дізнатися в якоїсь товстої незворушної кобіти; чуємо гиготіння, мляві слова й шурхотіння кроків, не таких уже й чітких, як це здавалося на віддалі. Люд продовжує тупо йти, зовсім не помічаючи нас, і вже й я сам піддаюся цьому сугестивному враженню, злякано задкуючи, шпортаючись за бордюр. Але обличчя врізаються в нас, оточують нас і продовжують іти крізь нас, аж поки процесія не впирається в Аню — і вона впізнає спочатку Марка, а потім уже й мене. Її штовхають у спину, нас тіснять убік, хтось простягає руку, щоб вхопити дівчину й затягти її знову в круговерть хаосу. Я виловлюю обох — Марка й Аню — із черева безглуздого руху й тягну на узбіччя, де трохи спокійніше: лише ланцюг цікавих із виряченими очима.