Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Марко зітхнув. Він пильно поглянув на неї та зрозумів, що зовсім її не знає, — усі розповіді дівчини він пропустив повз вуха й не пам’ятав навіть, хто Анині батьки та де вони. Одне Марко відчував напевно: він не хоче продовжувати мордувати себе чужою присутністю. Він утомився від її набридань, бурмотінь над вухом, від того, що вона є.

— Я стаю небезпечний. Мене вже попередили.

— То, може, плюнь, стань обережнішим? Воно тобі треба? — Аня встала з-перед трюмо й, підходячи до Марка, почала розплітати своє пишне мідного кольору волосся. — У житті є чимало приємніших занять, ніж когось обсирати й обливати брудом.

— Але ж ти не розумієш! Обсирають якраз вони! — чомусь не на жарт розійшовся Марко, хоча насправді йому було байдуже, і нападки на губернатора були для нього радше такою ж забавкою, як Аня, він робив це від розгубленості й порожнечі. — Обсирають усіх нас!

Він зірвався він мало не на крик.

— І тебе теж, до речі, — уже спокійніше завершив.

— То й що? Кожному своє. Плюнь. Забий. Живи та тішся.

Але Марко не міг. Це було б надто просто, так не могло бути. Тому він хотів негайно позбутися її. Він утомився.

— Я не можу більше, не знаю, не розумію. Ти повинна піти, — нарешті вирвалося в Марка заповітне, — далі залишатися зі мною тобі буде небезпечно.

Вона сіла поруч із ним на ліжко, лагідно торкнулася плеча, і він від того дотику здригнувся.

— Що ти, любий? Не хвилюйся. Я не пішла б від тебе, навіть якби за це розстрілювали. Думаю, що ти перебільшуєш небезпеку, але якщо вона таки є, то я не піду тим більше. Я не можу залишити тебе самого.

— Будь ласка. Ти мусиш. Я так вирішив і ти повинна підкоритися.

Аня відсторонилася, і йому стало шкода дівчини. Якийсь тонкий, невловимий жаль прокинувся в ньому, протяг усе тіло жалібною ниточкою втраченості й безглуздості, але це не був жаль до Ані — він жалів себе. Йому захотілося плакати, йому було зле, як ніколи… Він ще щось говорив, пояснював їй, уже геть знесиліло, але наштовхувався на затяте мовчання й опір. Слова кудись утікали, заплітався язик, він подовгу екав, пригадуючи, про що йшлося, бо думка й погляд перебігали на геть інше.

— …Ти мене просто використав! — у якийсь момент вона перейшла до звинувачень і Марко полегшено зітхнув — це ніби давало алібі його совісті, карт-бланш для злоби, звільняло від усіх моральних імперативів, якщо такі й існували раніше. Проте спинити Аню було вже не так просто. — Тобі просто хотілося трахатися!

— Ніби тобі ні? — в’яло озвався Марко, навіть не підводячись.

— Та ти ж не вмієш трахатися! Ти дбав тільки про те, щоб ублажити себе, не дбаючи про мене! Про яке задоволення від такого сексу може йтися?! Я хотіла щось змінити, якось наповнити твій згаслий погляд, але тепер розумію, що марно… Ти як мрець — у тобі немає життя, ти від усього тікаєш і ховаєшся. Тебе ні на яке захоплення не вистачає довше, ніж на день чи два. Але щодо мене ти перевершив себе. Здавалося, що всі свої найгірші, найтемніші сторони ти заповзявся вилити на мене. Я вдавала, що не помічаю цієї байдужості, відстороненості, але ти ж наче давав ляпаса, ти позіхав у обличчя, коли йшлося про щось вкрай важливе для мене.

— Гаразд, я зрозумів. Думаю, цього достатньо. Можеш збирати речі.

Проте вона не вгамовувалася. Маркові було трохи прикро — як він й очікував, скандал затягся, що вже завдавало дискомфорту. Підвівся і вирішив сховатися в туалеті, але Аня рушила за ним назирці й не дала йому зачинити двері, повисши на них вагою всього свого чималенького тіла.

— Ах ти ж гад! Наволоч! — верещала вона.

Марко, вдаючи незворушність, спустив до колін штани й сів на унітаз.

— Сука! — не вгавала Аня.

Він напружився й соковито пукнув. Підводячись, незадоволено зітхнув.

— Якщо ти зараз не заткнешся й не почнеш збирати речі, — раптом наповнився Марко рішучістю, — я тебе йобну. Боляче.

На мить ця фраза подіяла, і вони мовчки люто та ненависно дивилися одне на одного. Проте Аня не повірила й продовжила свої зізнання в коханні. Марко зробив крок назустріч, вона відступила, зашпорталася й трохи не впала. Він насувався на неї, наче танк на позиції піхотинців, героїзм яких просто безглуздий і марний.

— Ти просто імпотент!.. Ти несправжній, тебе нема! — уже майже плакала, істерично вириваючи з себе слова, Аня. Марко помітив, як замахнувся й повільно, але сильно заліпив їй ляпаса — рука ніби й не належала йому, настільки непідвладною та чужою відчував він її і взагалі все своє тіло в ту мить…