Олег Криштопа - Жах на вулиці В’язнів

Вона зазирнула до кімнати й пішла в мій бік.

— Аня, — простягнула руку.

Я потис.

— А ви?

— Це наш столичний гість. Буде писати репортаж про нецікаві провінційні вибори, — представив мене Віктор.

— Будеш пиво? — спитав у Ані.

— Я б із радістю, але мені не можна.

— А-а-а! — Віктор спохмурнів.

На якусь хвильку запала тиша. Чути було, як ми сьорбаємо пиво та хропить Марко.

— Ціла рота ментів народилася, — процідила Аня.

— ? — я здивовано звів брови, не зрозумів.

— Приказка така, — пояснив Віктор. — Якщо мовчанка западає, значить, мент народився.

— A-а.

— Я думаю, час уже йти, — сказав Віктор. — Засиділись ми в гостях, хоч нас ніхто і не запрошував.

— Ходімо, — він узяв Аню за плече.

Дівчина нервово сіпнулася:

— Я тут залишуся; може, йому потрібна буде якась допомога.

Віктор знервовано засопів.

— Ти хоч крихту гордості маєш?! Він же тебе виганяв, принижував! Плюнь на нього!

— Я залишусь тут сьогодні, — тихо-тихо повторила Аня.

— Ну, як хочеш! Сама ж винна в усьому! Ходімо! — Віктор втрачав самовладання.

Ми вийшли, майже вибігли, я заледве наздогнав його аж на вулиці. Він встромив у рот сигарету, але не припалював.

— Це та сама Аня? — запитав я.

— Та сама. Медсестра, акушерка! Тупа п...да!

Я дав йому хвилину віддихатися.

— Я бачу, ти тут щось собі вже надумав. І тобі цікава історія про це?

Я всміхнувся та кивнув.

— Ну то слухай. Почну з того, як він її виганяв.

— Я втомився, — зітхнув Марко, падаючи на диван одягненим і взутим. — Господи, як я дико втомився.

— Я теж, — пробурмотіла Аня.

Вона стояла перед дзеркалом і вичавлювала з підборіддя прищі. Під тиском пальців шкіра розчервонілася. Марко, уважно вивчаючи відображення цього непроникного, наче й незнайомого обличя, відкоркував чергову пляшечку пива, пожбурив корок кудись під стіл і позіхнув.

Його дратувало її вторгнення в його життя, де й без того панували хаос і невизначеність. Спочатку ця історія ще хоч щось приносила із собою, принаймні заповнювала порожнечу й відволікала, не давала нудьгувати. Однак тепер, коли Аня навчилася порядкувати в його барлозі, вносячи у тимчасовість цього помешкання елементи постійності (наприклад? Та хоча би мотузки, які вона натягувала вздовж і впоперек кімнати, щоби на них сушити власноруч випрані Маркові шкарпетки, труси, джинси, светри чи, що найгірше — свої ліфи, панчохи та блузки), він відчув, що маховик випадковості набрав небезпечної швидкості і, якщо не загальмувати, не спинити його, далі може бути пізно. Проте зробити щось знічев’я, разово — неважко, а от боротися із наслідками, вигадувати якісь комбінації для порятунку від обважнілої спонтанності — морока, із якою нелегко впоратися. Маркові було вже не до снаги сваритися зі своєю новою пасією, його нудило від думки про можливий скандал, верески, погрози вчинити самогубство й інші банальні нісенітниці, що ними, надивившись теле- і начитавшись літературної кічухи, вагітніють його та її ровесниці. Однак і залишати все, як є, не випадало — кожен день наче додавав їй сил у цьому неоголошеному наступі, а його, навпаки, позбавляв здатності опиратися. Отож, зітхнувши та зробивши відчайдушного ковтка з пляшки (аж мало не захлинувся), Марко наважився на рішучий крок. Пиво, нашарувавшись у шлунку на кілька шарів алкоголю різної міцності, додало йому певності та мужності.

— Слухай, а що б ти робила, якби мене раптом не стало? — чомусь запитав Марко.

Аня, не підозрюючи лихого й тому почуваючись занадто певно, навіть не змусила себе відвести погляд від дзеркала й обірвати свій косметичний сеанс — черговий прищик саме луснув, і на щоку цвіркнуло підшкірним гноєм. Вона задоволено відітхнула:

— Ух-х… Як це — не стало? Такого не може бути. Ти є і нікуди не подінешся, правда ж? — нарешті вона обернулася до нього обличчям, але все ще не з передчуття змін, а просто раптом згадавши, що хтось колись її вчив, буцімто неввічливо розмовляти з людиною, сидячи до неї спиною.

Марко насилу всміхнувся — він часто робив це, ґвалтуючи себе, бо давно не мав сміху та веселості в душі. Хвилини ж надмірного реготу й агресивних, інколи брутальних, образливих для навколишніх жартів оберталися згодом падінням у глибоку яму депресії.

— Ну, ти ж знаєш, яка небезпечна професія — журналіст. От, скажімо, мене замочать, як Гонгадзе. Або сфабрикують справу. Або викинуть із роботи й затравлять так, що доведеться тікати світ за очі…

— Я поїду з тобою, — надто твердо озвалася дівчина.