— Мені здається, — раптом зроняє Марко, — інколи здається, що ми бачимо не те, що слід бачити, не основне. Ухопитися поглядом за дикий порожній вигук із нічогості — це ж слабкість, ницість… Ми дивимося на другорядне, відзначаємо прірву зайвих подробиць, але нічого посутнього не бачимо. Усе ж основне відбувається зовсім поруч: за рогом або й за спиною. Треба тільки зуміти побачити, треба лише вчасно озирнутися й не спокуситися на примітивну ходу безглуздості.
Він умовк, засоромившись сказаного, засоромившись нас із Анею, засоромившись себе.
— Може, ходімо, вип’ємо якоїсь кави чи пива? — пропоную вже й сам несміливо, уражений їхнім спільним острахом, що, наче якась моторошна таємниця, назавжди поєднав ці напівзомлілі від непевності душі.
Аня зраділо хапається за мою ідею, згоджується швидким кивком голови і, ухопившись рукою за шию та прокашлявшись, каже, що їй просто необхідно промочити горло. Ми обоє зиркаємо на Марка, який ураз похмурніє і, якось непевно буркнувши про термінову конфіденційну зустріч, уже всміхається до нас.
— А ви йдіть собі, ідіть. Може, навіть не так, — помітивши заперечення в очах Ані, яка, було, поривалася за ним, змінив тактику Марко, — ви скажете мені, де сидітимете, і я потім, коли все залагоджу, до вас приєднаюся… — він знову посміхнувся чомусь у собі. — Можете мені навіть замовити якогось світлого пива. Тільки не «Кобилянського», ти ж знаєш, я не перетравлюю цю сечу…
Він так і не підійшов. А нам було досить весело без нього. І я їй запропонував…
Намоклий від учорашнього дощу асфальт шипів під колесами автобусів. Я стояв за кілька кроків від дороги в затінку коробчини «УРО Ту» і чекав, уже не сподіваючись чогось дочекатися. Коли той, кого чекають, у кращому разі поспішає на зустріч, у найкращому разі переживає, чи його дочекаються, то на долю того, хто чекає, випадає справжня тортура: тортура невідомості, неспівбуття. Той, на кого чекають, поспішаючи, може уявляти собі, як той, хто чекає, щохвилини стурбовано зиркає на годинника й невдоволено зморщується. А той, хто чекає, не може собі уявити нічого. Він навіть у якийсь момент ладен припустити, що помилився, що ніякої зустрічі не повинно відбутися або, якщо й повинна, то в інший час або в іншому місці, або й в інший час, і в іншому місці. Його доконує непевність, його розпирають сумніви…
Переповнені людом і затраскані багном автобуси проминали мою самотню непримітну постать і мчали кудись далі, до своїх сьогоденних клопотів. Побут визначає спосіб життя цих людей. Вони зациклені на довколахатньому дріб’язку, на псевдовихованні дітей, на готуванні їжі, урешті-решт. У них постійно чогось не вистачає, усе розламується, кривиться та кришиться від недосконалості…
Нарешті, коли я вже вп’яте постановив собі, дорахувавши до сотні, повертатися в офіс, де я зостався черговим на вихідні, один із «Ікарусів» пригальмував. Дверцята відчинилися, я механічно простягнув назустріч Ані руку, на яку вона легко обперлася, щоб зіскочити…
Буває, цілі місяці тонуть у трясовині буденності, не залишаючи жодного вартісного спогаду, здається потім, що й не жив, а спав увесь той час. Однак коли ти ще не геть пропащий, то в глибині зачаєного на денці душі смутку лелієш сподівання на мить, яка виправдає це безглузде чекання, на спалах краси як очищення від нічогості. Таких миттєвостей може бути одна-дві на всеньке життя, а може й не бути зовсім. Або ж воно трапиться за твоєю спиною, і ти ніколи не відчуєш його, не встигнеш широко розплющити назустріч красі очі.
Для мене ця мить виправдання настала якраз тоді, коли Аня обома руками вхопила з приступки автобуса свою валізку і, зусиллям тримаючи торбу на рівні колін, трохи випнувши їх для зручності вперед, знову обернулася до мене. На її вустах світилася прозора усмішка зніяковіння, очі мружилися від сонця, яке, нараз вигулькнувши з-за хмар, якось по-особливому виокремило дівчину з оточення.
Понад усе я прагну зберегти свіжість і точність того спогаду, відтворити його з максимальною кількістю подробиць, знову й знову бачити його. Було прохолодно, але вона вбралася не відповідно до погоди легко: тонке бавовняне плаття й поверх нього светрик на ґудзиках. Я намагався та намагаюся за жодних обставин не вводити себе в оману, не створювати міфів, лишень щоб приховати страх суцільної недосконалості, невідворотного наступу хаосу й ніщо. Тому ніколи не вважав Аню красунею. Я завжди помічав її прищики, деяку непропорційність рис обличчя. Однак у ту мить щось так легко защемило в грудях, у душі стало вітряно й солодко, як коли потягуєшся після сну чи важкої праці. Я дивився на неї і бачив утілення недосяжності краси. Зачіска її від пориву вітру розпатлалася, кілька волосинок задуло на обличчя, і вона, оскільки руки були зайняті валізою, спробувала здмухнути їх. Довгі поли плаття розпустилися й набрякли, мов парус…
Читать дальше