Чак Паланик - Виправний день

Просячи сили у праотців, вони зверталися до своїх синів, які ще народяться, і переконували дати їм міць.

Пізніше того ж вечора сенатор Голбрук Деніелс відпустив звичний контингент охоронців і пробігся сам уздовж Національної алеї. Приваблива фізична форма наповнювала сенатора прихованою гордістю за себе. Робота в кабінеті за столом і легкі фізичні тренування зробили з нього жвавий зразок маскулінності, й він міркував про свій привілейований статус серед еліти Вашингтона. Він запросто доживе до ста років.

Чудова це справа — бути сенатором Сполучених Штатів. Завтрашній день обіцяє йому безкоштовну стрижку в сенаторській перукарні, а за нею чималий чек за другий сніданок, який він зможе проігнорувати в будь-якому з найкращих міських кафе. Безкінечний потік наївних служок Конгресу, які очікували стати інтернами, тоді як привабливих молодих інтернів урочисто відправляли для його сексуального вдоволення. І — головне, не забути — попереду ще одноголосне проголошення війни.

Два мільйони надлишкових чоловіків, непримітних молодих чоловіків, завтра він повинен буде вирішити їхню долю одним розчерком пера. Це все — робота на один день.

Важка робота, хихотнув він сам до себе, але хтось же мусить її робити!

Коли він біг крізь темряву, подих ночі приніс аромат свинини з барбекю. Жовтогаряче полум’я мерехтіло з рядів грилів. Коли сенатор пробігав повз, похмура компанія чоловіків робочого класу замовкла і спостерігала за ним. Пляшки пива здавалися крихітними в їхніх волохатих кулаках. Один бородатий громило витягнув шию й озвався громовою відрижкою. Їхні мовчазні погляди стурбували Деніелса, та так, що він ледь не звалився з краю на перший погляд бездонної ями.

Там, утоплений в газон біля підніжжя сходів Капітолія, роззявився здоровенний котлован, риття якого він спостерігав з вікна свого кабінету. Ще один розмашистий крок, і Деніелс би полетів у його глибини. Те, що ніхто не огородив його, було божевіллям. Так небезпечно. Деніелс відчув погляди пивоманів на собі та обернувся, щоб зустрітися з ними очима.

Знервований, раптом відчувши себе в небезпеці, він хотів сказати їм, що вони полізли туди, куди заборонено. На алеї не можна смажити м’ясо і вживати алкоголь. Але щось у їхніх холодних очах змусило його припнути язика. Багато з них тримали камери і знімали його. Інші налигувалися пивом. Стейки сичали і бризкали, стікали шматочками гарячого жиру, від якого вгору злітали гейзери яскравих іскор. Чоловіки похмуро блимали на нього очима, підносячи реберця і курячі ніжки до ротів. Їхні величезні зуби видавали жахливий звук, розгризаючи кістки і відриваючи хрящі.

Даремно лютуючи, сенатор став на краю глибокої ями і вказав у її порожнечу з криком:

— Коли це заповнять? — Коли ніхто не відповів, він вигукнув: — Це небезпечно! — Один недоумкуватий бидлан пустив шептуна. Налаштований на те, щоб останнє слово було за ним, сенатор Деніелс вереснув: — Хтось може загинути!

Він не на СіЕнЕн. Без акустики мармурового залу, без комплекту мікрофонів і підсилювачів його голос звучав слабко і пискляво в темряві під відкритим небом.

Кілька мужланів перевели погляди від нього кудись убік. Він глянув туди ж, куди й вони.

Там, на краю провалля, стояли акуратно складені мішки з чимось. Складені рівно, як цеглинки, білі полотняні мішки стояли стіною заввишки з самих чоловіків. Деніелс примружився, щоб прочитати етикетки, видрукувані на мішках. У мерехтливому світлі палаючого жиру, крізь густий дим обпаленої плоті етикетки здавалися майже нечитабельними.

Якийсь автомобіль проїхав Першою авеню, і його фари освітили місце події. На мить вони всі опинилися під світлом: сенатор, пивомани, їхня кострубата яма і припаси в мішках, складені поряд.

У ту мить сенаторові вдалося прочитати етикетки.

«Вапно негашене» було написано на них.

Непояснимий дрож від жаху підняв волоски у нього ззаду на шиї. Він задіяв свою худорляву, треновану в залі мускулатуру і всю самодисципліну, щоб відвернутися від цього місця і побігти. Збільшуючи дистанцію між собою і тим натовпом з кожним кроком, Деніелс кипів від спантеличення і люті. Завтра, поклявся він собі, він зробить кілька телефонних дзвінків.

Завтра полетять голови, бляха, і ту срану небезпечну діру закопають!

Телефон розбудив Ґреґорі Пайпера ще до світанку. Судячи з напису на екрані, телефонував агент, але Пайпер уже знав, що буде далі. Він підніме слухавку, і там прозвучить молодий голос, голос початківця, молодого асистента, який скаже йому: «Затримайтеся на лінії для дзвінка від містера Левентала, будь ласка». Голосне клацання означатиме, що його перемкнули на утримування, щоб він почекав, доки його агент не завершить інший дзвінок. Чи два. Пайпер знав своє місце в неофіційній ієрархії.