Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Ми говорили про різноманітні речі, і не знаю, як дійшли до цієї теми, але в один момент Сара запитала:

— Чому ти так не любиш кішок? Що вони тобі зробили? Вони тебе подряпали в дитинстві?

— Я не знаю. Насправді вони гарні, надзвичайно граційні, але думаю, що не такі вірні, як собаки.

— Неправда, — заперечує Ксав’є. Усі кішки, на яких я натрапляв, були неймовірними.

— Можливо, але поясни мені, чому нема котів-шукачів-з-під-завалів чи котів-поводирів? Тому що собаки розумніші? Зовсім ні. Ти бачив, щоб собака змінював хазяїна, через те що він йому не подобається? Ніколи. Але ж коти роблять це. Коти нас використовують, вони егоїсти!

Я з ентузіазмом завершую висловлювати свою думку. Вибравшись на барикади, закликаю натовп прогнати котоподібних загарбників.

Мої друзі ззирнулися. Думаю, всім начхати на котів і собак. Не варто так робити. До того ж вони й справді милі, ці коти.

Близько другої години ночі ми всі допомогли Ріку прибрати й порозходилися. Я подякувала йому. Він обійняв мене, але було надто багато людей, щоб сталося все так, як я хотіла. Софі спустилася зі мною, щоб допомогти занести подарунки. Біля моїх дверей ми попрощалися з усіма, почекали, поки всі трохи відійдуть, і я їй шепнула:

— Я не хотіла говорити перед усіма, але вигляд у тебе засмучений. Що відбувається? Ти сумуєш за Браяном?

— Якби тільки це…

— Хочеш зі мною поговорити?

Ми заходимо до квартири. Софі, втомлена, сідає на крісло.

— Вибач, — каже вона, — я намагалася не зіпсувати всім настрій на твоєму дні народження, але мені було кепсько.

— Розповідай.

— Я багато думаю про Браяна. Не знаю, чи це через весілля Сари, чи через твою закоханість, але я почуваюся самотньою. З огляду на моє теперішнє життя, я навіть могла би поїхати жити з ним до Австралії.

«Твій від’їзд був би справжнім ударом для мене, але це я тобі скажу іншим разом».

— Ти з ним про це говорила?

— Він сам мені запропонував. Ми говоримо по телефону щоночі — через різницю в часі.

— Він міг би влаштуватися у Франції та бути ближче до Стіва…

— У нього хворий батько. Він не хоче залишати його.

Раптом Софі дивиться мені просто в очі:

— Але це не настільки мене бентежить, Жулі.

«Що вона зараз мені скаже?»

Вона підбирає слова.

— Це щодо Ріка…

Вона затялася.

«Та говори вже! Ти бачила, як він цілується з іншою. Чи, може, ще гірше — ти сама в нього закохалася…»

— Софі, кажи, будь ласка…

— Ти досі мучишся, що ж він може утнути…

— Щохвилини. Це пекло якесь. Я живу у вирі запитань: чому він стежить за садибою Дебрей? Чому він так довго вичікує, перш ніж щось зробити? Уже кілька місяців він фотографує й готує напад. На що він чекає?

— Я вагалася, чи говорити тобі, але я не зможу дивитися тобі в очі, якщо приховаю це. Обіцяй, що ти не накоїш дурниць.

— Припини, Софі, ти мене лякаєш. Що тобі відомо?

— Спочатку обіцяй.

«Мені начхати, я можу тебе запевнити, що Земля пласка, але мені треба знати».

— Обіцяю.

Вона виймає із сумочки конверт. Усередині газетна стаття, яку вона розгортає і кладе на стіл.

«Відома шкіргалантерея Дебрей відкриває музей на території свого володіння. Найкращі вироби з родинної колекції, неоціненні твори мистецтва та історичні пам'ятки, зібрані Шарлем Дебрей і його нащадками з усього світу, аж до відомої колекції коштовностей його онуки — чинного директора Албан Дебрей. В одному з осередків французької розкоші відвідувачі з усього світу зможуть помилуватися знаменитим скарбом однієї з престижних ремісничих сімей. Відкриття відбудеться за три тижні, першого листопада, у присутності офіційних осіб і знаменитостей…»

Ось на що чекає Рік, ось його мета. Усе підтверджується. Я закохана в злодія. З днем народження, Жулі.

Відколи почалися дощі, я вже не мушу поливати грядку мадам Рудан. Я саме збирала останні кабачки, коли задзвонив мій телефон.

— Це Жулі Турнель?

— Так, це я.

— Я телефоную з приводу вашої тітки, Аліс Рудан.

— Що сталося?

— Мені прикро вам це повідомляти, але її не стало сьогодні вранці. Прийміть мої щирі співчуття.

Я стою посеред її грядок, з руками, вимазаними в землі. Вітер гуляє по дахах будинків, сіро. Паморочиться в голові.

— Вона не страждала?

— Здається, що ні. Лікар збільшив дозу морфію. Ми помістили тіло в морг, але ви можете його побачити. Вона залишила вам папери.

— Я зараз зайду. Мені потрібно дещо владнати.

— Як бажаєте, мадемуазель, це не терміново…