Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— І?..

«Нам краще викликати лікаря, але я хочу ще трішки полікувати тебе сама…»

— Я приготую тобі суміш, і ти вип’єш сироп. Ти, мабуть, добряче промерз. Звичайно, ти ж завжди бігаєш у самій футболці, хай би якою була погода.

Він усміхається:

— Жулі, у мене вже є мама і ми ще не одружені, тож твої вчительські повчання…

Що він сказав? «Одружені?» У нього світяться очі. Я зараз знепритомнію. Уже кілька тижнів я такого не відчувала. Я в ньому вже не бачу злодія, довіряю його задумам і віддана йому всією душею. Потрібно відійти, а то я накинуся на нього і він передасть усі свої мікроби мені через рот.

— Напевно, ти ще нічого не їв?

— Уяви собі, я вагався між квашеною капустою із сосисками та піцою з потрійним сиром, але сама думка про їжу викликає в мене блювотний рефлекс.

— Не можна мучити себе голодом. Хвороба знесилює тебе, твій організм потребує енергії. Я приготую тобі хороший бульйон.

«Готово! Який жах! Мені тільки двадцять дев'ять, а я вже говорю, як моя мама! Чорт забирай, старість уже наступає мені на п’яти! Одного дня я йому скажу взути капці й він назве мене мамою перед нашими дітьми…»

Я прямую на кухню.

— У тебе, напевно, нічого нема, щоб приготувати легку вечерю?

— Бульйон із піци з нагетсами й вермішеллю підійде?

Відчиняю холодильник. Просто геніально. У мене таке враження, що я в нас удома. На кухонному столі помічаю секретні теки, розкладені на два стоси. Жодного напису, нічого, що могло б розповісти про їхній вміст.

Рік буркоче:

— Ненавиджу бути хворим.

«Яка новина! Чоловік, який ненавидить бути хворим! Якщо ми знайдемо хоча б одного, хто погодиться лікуватися, не впадаючи у відчай і не виказуючи страшні муки, варті тортур інквізиції, то можна буде зняти документальний фільм».

Рік розкривається. У нього точно голий торс. А може, і не тільки. Він знову бурмоче:

— Мені то жарко, то холодно, я так більше не можу. Може, прочинити вікно?

— Маєш рацію, добрий протяг — і пневмонію забезпечено.

— Я заливаюся потом з учорашнього вечора. Мені стане ліпше, якщо прийму душ.

Думаю, він вирішив устати з ліжка. Мені надзвичайно ніяково. Піду до себе й візьму все необхідне для бульйону. Не хочу бачити його голим, не за таких обставин. Вони все ж таки недолугі, ці хлопці. Скоріше оголять свої сідниці, ніж серце.

— Я спущуся до себе за овочами.

— Ти повернешся?

Судячи з його тону, йому б цього дуже хотілося.

— За десять хвилин. У тебе буде час прийняти душ.

— О’кей. Двері будуть відчинені.

Насправді мені потрібно менше ніж три хвилини, щоб зайти до себе, забрати овочі, ще два-три інгредієнти й повернутися. Але я дам йому час. Це жахливо, але я така щаслива, що він захворів… Я поруч із ним, так, наче ми живемо разом, наче крім нас більше нікого не існує. Він мене потребує, я доглядаю його, нічого й нікого між нами. Ідеальне життя. Таким має бутй щастя: хворий хлопець і дівчина, яка вміє варити суп.

Я повертаюся без стуку.

— Ріку?

Ніхто не відповідає. Вода більше не тече у ванній. Підходжу до його кімнати. Заснув. Я навшпиньки наближаюся. Він міцно спить. Сідаю на краю ліжка. Дивлюся на нього й наважуюся погладити його чоло, занурюю пальці у волосся. Я ніколи не спостерігала за ним, коли він спить. Уві сні люди завжди такі зворушливі. Вони вразливі. Наче довіряють вам своє тіло.

Рік так міцно спить, що я можу притиснутися до нього й він навіть не помітить. Але не наважуюся. Мені нема на що скаржитися. Нарешті я можу роздивитися форму його плечей і рук, обриси його обличчя, підборіддя, губи. Його довгі вії, його повіки. Я знову його гладжу, і мені хочеться вірити, що в такому стані, заснувши, як дитя, він не заперечує проти моєї присутності.

Ріку, ти довіряєш мені. Дозволяєш доглядати за тобою, торкатися тебе, як ніколи раніше. Чому ж ти не розкриєш мені своєї таємниці? Чому ти захворів? Цей безглуздий проект забрав усі твої сили? Я знаю, що ти не розповіси. Я б хотіла, щоб цей момент тривав вічно, більше нічого не прошу в життя, лише відчувати те, що відчуваю зараз.

Незважаючи ні на що, в уяві знову постають теки на кухонному столі. Рік ніколи ні в чому не зізнається, але в мене є нагода дізнатися. Я повертаю голову й помічаю їх. Продовжувати гладити його волосся чи скористатися з можливості й заглянути всередину? Адвокат і прокурор у моїй голові розпочали свою суперечку. Це велика бійка! Прокурор погрожує, але адвокат показує йому язика. Його це дратує, і він перескакує через стійку, щоб добряче вліпити опоненту. Вони сваряться й починають душити один одного своїми маленькими хутряними шарфами. Як зворушливо! Я оголошую перерву.