Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Я стою на краю ями. Допомагаю поправити квіти. Софі плаче. Для неї це нелегко, вона лише рік тому втратила батька. У Ксав’є і Маеліс стомлений вигляд, вони не зводять з мене очей. Рік стоїть позаду них, наче ховається. Я відступаю, щоб дати чоловікам виконати їхню роботу, і помічаю його збентежене обличчя. Здається, він відчуває щось глибше за просту емпатію.

Ми залишаємося, аж поки не покладуть на місце надгробну плиту. Скоро на ній вигравіюють ще одне ім'я. Катафалк їде. На кладовищі безлюдно. Я не вмію молитися. Просто нахиляюся і гладжу надгробок. Тихим голосом шепочу:

— На добраніч, Аліс. Поцілуйте їх за мене. Я швидко повернуся, я вам обіцяю.

У мене, мабуть, і справді нікудишній вигляд, тому що в пекарні всі дуже люб’язні зі мною. Через ситуацію з Ріком земля вислизає мені з-під ніг. Реальність доволі відрізняється від очікування. На щастя, у зв’язку зі смертю мадам Рудан мій пригнічений стан ні в кого не викликає підозр.

Ніщо мене більше не тішить, голова переповнена думками про намір Ріка скоїти злочин і про відкриття музею Дебрей, яке невпинно наближається. Залишилося два тижні. Він це вчинить напередодні? І відразу ж піде у свист? Запропонує мені поїхати з ним? Зараз він поводиться природно, наче нічого не має статися, а мене мучать докори сумління.

Клієнти трішки мене дратують. Проте кожна зустріч, розмова, якою б незначною вона не була, додають підозр. Я зауважила дивну тенденцію: дівчата, які приходять купити щось поїсти на обід, більше не говорять про хлопців чи кохання, як ми це робили в їхньому віці. Я їх слухаю. Вони підтримують одна одну, діляться враженнями. І, незважаючи ні на що, — сподіваються. Мають такий зворушливий вигляд. У кожного покоління свої умовні знаки, слова, жаргон. Залежно від віку ми «загоряємося», «западаємо», «сохнемо» або й не знаю, що ще робимо з тими хлопцями. Хоча хай би якою була епоха, деякі слова ніколи не змінюються, не зазнають впливу модних тенденцій. «Обожнювати», «сподіватися», «страждати», «чекати» і «плакати». Ніхто, навіть ці безтурботні дівчатка, не наважуються викинути ці слова зі свого лексикону.

Рік мав зайти сьогодні вранці, але не зайшов. Я не бачила, щоб він подався кудись. Уже час зачинятися на обідню перерву. Я відправляю останнього клієнта й замикаю двері до крамниці. Коли опускаю жалюзі, Мохамед вітається зі мною. Я відповідаю. Добре знати, що він десь поруч. Ми обмінюємося кількома словами щоранку, коли я приходжу, і щовечора, коли зачиняю пекарню. А ще тоді, коли він ховає свій товар від дощу. Часто я запитую себе, яке в нього життя поза роботою в крамниці. З таким розкладом він має небагато часу.

Після обіду я почала непокоїтися через Ріка. Це не в його звичках — залишати мене без новин так надовго. Я дзвоню йому на мобільний:

— Ріку?

— Добрий день, Жулі.

— Ти де? Я не впізнаю твого голосу.

— Я страшенно хворий…

Раптом він вигукує:

— Дідько, вже третя година… Я лежу відучора. Я, мабуть, застудився.

Він кашляє й важко дихає. Я ніколи не чула його в такому стані.

— Ти лікуєшся?

— Кава, аспірин.

— Я забіжу в аптеку і зараз прийду.

— Не переймайся. Завтра мені полегшає.

— У тебе є температура?

— Я її не міряв.

— У тебе гаряче чоло?

— Скоріше, крижане і спітніле.

— Відпочивай, я прийду з усім необхідним десь о восьмій.

— Добре.

Він не намагався завадити мені прийти, просто сказав «добре». Моя бабуся мала звичку казати, що хворі чоловіки — наче підстрелені вовки. Вони дозволяють наблизитися лише тим, кому беззаперечно довіряють. У мене трішки поліпшується настрій, тому що цього вечора в мене побачення з моїм вовком.

Я спустошила аптеку так, що мсьє Бланшар запропонував повернути потім усе, що мені не знадобиться. Стукаю до Ріка, але він не відповідає. Стукаю ще сильніше і врешті чую приглушений голос, який запрошує мене ввійти. Двері відімкнені.

Він лежить у ліжку, весь блідий, накритий ковдрою по самі вуха.

— Я не хочу заразити тебе.

— Відколи ти в такому стані?

— Лихоманка почалася вчора ввечері. Що це за торба з ліками? Попереджаю, я й слухати не хочу про свічки.

Я сідаю на край ліжка.

— Можна мені хоча б доторкнутися до твого чола?

Він киває головою.

Коли моя долоня торкається його шкіри, він заплющує очі, як поранена тваринка, яка знайшла трішки підтримки. Він горить.

— У тебе болить горло?

— Я не знаю.

— Дозволиш?

Він опускає ковдру. Думаю, що в нього голий торс. Я обмацую його підборіддя біля горла. Його щетина лоскоче пальці. Під час гарячки вона росте швидше. Я обожнюю відчувати її під рукою.