Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

У моїх батьків чудовий вигляд. Мама одягла свої прикраси — вони не такі великі, як у мадам Дебрей, але все ж таки. Сподіваюся, що Рік не спробує їх украсти. Мама не замовкає ні на хвилину, у неї на все своя думка. Колір скатертини, офіціант, який мусить стояти рівно, погано відібрані тістечка для аперитиву. Їй завжди є що прокоментувати. Тато дивиться на мене. Думаю, він уважає, що його маленька дівчинка вже досить доросла. Щоразу, коли ми бачимося, він знаходить хвильку, щоб поговорити зі мною. Мені завжди це подобалося. Таке враження, що з ним я стаю молодшою. Він згадує часи, коли я була дитиною й тримала його за руку, але ж перед ним — молода жінка. Думаю, він завжди бачитиме в мені маленьку дівчинку.

Я помітила, що мама уважно роздивляється Ріка. Він почувається незручно, поводиться ввічливо, зважує кожне слово. А я в очікуванні розмов на теми, що мене цікавлять. Хто перший розпочне? Тато нічого не каже, але його погляди досить красномовні. Найгірше, коли він мовчить і нігтем указівного пальця стукотить по ніжці келиха. Якби ви могли заглянути під стіл, то побачили б, що той самий ритм відбиває права нога. За маму я не боюся: вона ніколи не мовчить. Цієї хвилини почуваюся, як веселий кролик, який опинився посеред мінного поля та ризикує злетіти в повітря. У спокійній атмосфері старого ресторану, де грає джазова музика, а в акваріумі перебирають лапами омари в очікуванні, що їх з'їдять, я почуваюся, як канатоходець поміж двох таборів, які зараз почнуть стрілянину.

— То, Ріку, — ви дозволите, щоб я вас так називала? — скажіть, як справи у світі інформаційних технологій?

— Усяке трапляється… Інколи дещо може навіть вибухнути. Роботи завжди вдосталь.

— Називайте мене Елоді, так буде простіше.

Тато спостерігає за Ріком. Здається, він йому не подобається. Завжди весело, коли молодий самець зустрічається зі старшим. Вони оглядаються, обнюхуються. Жодного сумніву, їм цікаво, чи вони б потоваришували, незважаючи на різницю у віці. Інколи я спостерігаю за цим ритуалом. Претендент зустрічається з батьком красуні. Відбувається таємний іспит, неоголошене випробування, а винагородою виступає дівчина. Тисячі століть розвитку цивілізації, щоб знову опинитися в доісторичній печері перед чоловіками, які торгують жінками, наче на ярмарку. Невже ми самі не можемо вирішити, так, щоб ніхто цього не робив замість нас? Мені невтямки: чоловіки почуваються відповідальними за нас чи вважають своєю власністю? Батько намагається зрозуміти, чи може він доручити безпеку своєї дівчинки цьому індивіду, а може, Рік хоче позначити свою територію перед цим незнайомцем? А що робити мені? Зрештою, це ж моє життя.

Батько цікавиться роботою і заодно оцінює його дохід, щоб знати, кому віддає свою дочку. Рік відповідає бездоганно. У нього десять із десяти на перші з трьох запитань екзамену. Якщо русло розмови не зміниться, то, може, я вийду звідси неушкодженою. Але, «на щастя», мама тут:

— То ж ви кохаєте нашу маленьку Жулі?

«Справжніми кулями, я ж вам говорила. Думаю, що за три хвилини вона таким самим безпосереднім тоном запитає, чи він займався сексуальними збоченнями».

Рік не оступився. Він навіть оком не змигнув:

— Краще було б запитати в неї…

«Пихатий боягуз і зрадник! Скинув усю відповідальність на мене. А мені начхати, у мене туфлі без підборів і запасний вихід недалеко».

Сказати, що я не розхвилювалася, буде брехнею. Думаю, що менше ніж за півсекунди моя ліва повіка почала смикатися, рука схопила фіалкову скатертину, ліва стопа завдала удару правій гомілці, якби я ще й удавилася, то батько був би весь запльований. Чудово тримаєшся, Жулі.

Усі троє дивляться на мене. Думаю, навіть гості ресторану зараз звернули на мене свої погляди, омари теж.

Потрібно було віджартуватися якоюсь загальною фразою. Але все, що мені вдалося зробити, це нервово розсміятися, що нагадувало скоріше поросяче рохкання, ніж приємний кришталевий сміх.

Тато мене рятує.

— Елоді, дай їм спокій. Це їхні справи.

«Дякую, тату. На щастя, ти тут».

— А чому я не можу про це запитати? Це природно, що мама хоче знати. Чи не так, Ріку?

«От ти й втрапив. Тут уже не відкараскаєшся. Розбирайся сам».

Рік опускає погляд. Він перекладає виделку. Я ніяковію через нього. Раптом він підводить очі й дивиться на маму:

— У мене немає відповіді на ваше запитання, мадам. Але я точно знаю, що ще до жодної жінки не відчував того, що відчуваю до вашої доньки.

Цього разу в мене смикнулися обидва ока, я зламала собі гомілку. Я мало не гепнулася зі стільця, до того ж, думаю, мені аж слина потекла.