Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Коли я в пекарні, то завжди пантрую одним оком і бачу, як він часто вирушає бігати. Я запримітила одну річ: він ніколи не вітається, коли виходить із дому. Цієї миті він сконцентрований і зібраний. А коли повертається, то майже щоразу якщо не заходить по щось до крамниці, то хоча б здоровкається крізь вітрину. На початку і наприкінці пробіжки він абсолютно інший. Джекіл і Хайд. Доктор Рік і Містер Пататра. Нічогенько так…

Через дев’ять днів, десятого жовтня, у мене день народження. Рік уже запросив мене до себе на наступну суботу. За інших обставин такий вияв уваги міг би ощасливити мене на подальші десять життів, якби не ця історія з його пробіжками.

Я в крамниці, саме нарізаю хліб на спеціальній машині. Я обертаюся й бачу його.

— Привіт, Жулі!

— Добридень, Ріку.

Мадам Бержеро вже давно зрозуміла, що він для мене означає. За кожного його візиту вона відступає та дозволяє мені його обслужити.

Рік дивиться на тістечка у вітрині:

— Якщо я візьму цей великий пиріг, ти прийдеш сьогодні ввечері допомогти його з'їсти?

«Якщо ти не відповіси на моє запитання, то з'їси його сам. Чому ти стежиш за садибою Дебрей?»

— Чому б ні?

— То я беру його й чекаю на тебе десь о восьмій.

«Що ти задумав? Благаю, Ріку, зізнайся».

— Я прийду, тільки-но закінчу роботу.

Донедавна, якби фея подарувала мені можливість поставити йому одне-єдине запитання, на яке він змушений був би дати чесну відповідь, а тоді забув, що сталося, то я поцікавилась би, чи він мене кохає або чому ще не поцілував. Нині одержимість знати, що ж він затіяв, і страх, що це нас може віддалити, засіли в мене на думці.

Коли він вийшов із крамниці, мадам Бержеро наблизилася до мене:

— Не хочу втручатися у твоє приватне життя, але думаю, що ти вже не така люб'язна із цим хлопцем. Проте він видається досить привітним. Ти його не кохаєш?

«Безперечно, він досить привітний і я поводжуся жахливо, але…»

— Я й сама не знаю.

— Я не маю наміру повчати тебе, Жулі. Але в справах сердечних інколи краще залишити розум осторонь і послухати серце. Зазвичай обдумані рішення не ведуть до щастя. Довірся серцю.

Вона влучила пальцем у небо. Міркувати й сумніватися чи й надалі жити сподіваннями, що все владнається само по собі. У мене нестримне бажання притиснутися до грудей мадам Бержеро і все їй розповісти, плакати, як маленька дівчинка.

Раптом вона змінює вираз обличчя. Крізь вітрину вона помітила новий прилавок із фруктами, який чарівним чином займає місце перед крамницею…

— Що ж це знову таке?

«Мохамед точно висунув нового пішака в партії, яку ви двоє граєте».

— Ви хочете, щоб я пішла подивилася?

— Облиш, дівчинко моя, я піду сама. Тут потрібен досвід, щоб показати місце цьому нахабі.

«Саме так».

Мої батьки приїхали за три дні до мого дня народження. Вони завжди приїжджають у цей час, щоб побачитися з давніми друзями й побути довше зі мною хоча б раз на рік. Час летить. Вони хоч і на пенсії, але постійно зайняті. У мене теж своє життя. Мама каже, що ми точно зустрічатимемося частіше, коли в мене будуть діти. Безсумнівно, її правда.

Коли вони приїжджають, то зупиняються у мадам Фоселі, літньої сусідки. Я ходила до школи з її сином Тоні, але друзями нас важко було назвати. Уже в пісочниці він надто високо гнув кирпу. Завжди хвалився, що в нього найкращі замки. Він зберіг цю звичку, навіть коли підріс: стверджував, що пише найкращі твори й носить найстильніший одяг. Він одружився з найкрасивішою дівчиною і, вважаю, коли вони розлучалися, то всім розказував, що в нього найкращий адвокат. Ще один живий бог. Проте його батьки зовсім не такі, і ми завжди добре з ними ладнали.

Тато з мамою запросили нас із Ріком до ресторану. Коли я пригадую, як вони наполягали, то складається враження, що вони щасливіші були бачити його, а не мене. Вони розчаруються, коли натраплять на заголовки в газетах: «ВАШ МАЙБУТНІЙ ЗЯТЬ У БУЦЕГАРНІ»; «ЕКСКЛЮЗИВ: ПОТЕНЦІЙНИЙ БАТЬКО ТИХ, ДЛЯ КОГО ВИ ЗБИРАЄТЕСЯ ВИРИТИ БАСЕЙН, — НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ!»

Не подумайте, що мені не подобається ідея знайомства Ріка з батьками. Я просто запитую себе, з ким я їх познайомлю.

Рік теж був у захваті з нагоди повечеряти з моїми батьками. Затиснена в лещатах, серед двох вогнів, я сиджу в ресторані «Білий кінь», за круглим столом, на якому яскраво горить свічка. Рік одягнувся, як на весілля, а я цього разу взула туфлі без підборів, щоб мати змогу втекти, якщо ситуація вийде з-під контролю.