Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Пожовкла світлина — у неї на нічному столику. На ній високий чоловік в оксамитовому піджаку, з вусами і в капелюсі. Він гордо стоїть перед ворітьми якоїсь садиби. Хоча прикріплена на кам'яній огорожі емальована табличка затерта, усе одно можна розгледіти цифру двадцять.

— Можна вам поставити одне запитання?

— Звичайно, Жулі.

— Не хочу видатися безтактною…

— Мені нема чого приховувати від тебе.

— Хто на цій світлині? Ваш чоловік?

Із зусиллям вона простягає худу руку. Крапельниця заважає їй. Вона бере фотокартку:

— Я була одружена, Жулі, дуже давно. Його звали Поль. Але це тривало недовго, тому що він зустрів іншу, багатшу і, поза сумнівом, кращу жінку, заради якої покинув мене. Тоді такі історії ставали своєрідним прокляттям. Репутація грала важливу роль, і більше ніхто до мене не наближався.

— Ви його досі кохаєте?

— Поля? Звичайно, що ні. Нехай забирається до дідька! Думаю, він туди й вирушив кілька років тому.

— То чому ви так шануєте це фото?

— На ній не Поль. Це мій брат, Жан. Мені його дуже бракує.

Її голос охрип.

— Де він?

— На кладовищі, разом із батьком і матір'ю. Він помер чотири роки тому.

— Ви його дуже любили?

— Я обожнювала його. Він мій старший брат. Але ми не спілкувалися двадцять років, відколи продали батьківський будинок, той, що ти бачиш на задньому плані світлини.

— Історія про спадщину?

— Історія з життя. Він був неодруженим, я також. Коли померла мама, я запропонувала жити разом у сімейному будинку. У кожного з нас був би свій поверх.

Ми жили в маленьких квартирках у різних кінцях міста. А так обоє були б у виграші. У нас було би більше місця, сад. Зрештою, була б сім’я. Але він відмовився. Не хотів, щоб я затулила місце жінки, яку він сподівався зустріти.

— Він її знайшов?

— Ні. Він змусив мене продати будинок, кожен отримав свою частину грошей, і ми більше ніколи не спілкувалися.

— Ви сердиті на нього?

— Сердилася, але зараз я сердита скоріше на себе, що не пробачила йому ще за його життя. У мене більше ні будинку, ні сім’ї.

У неї спокійні обличчя й погляд. Як можна байдуже говорити про такі речі? Мене поривають емоції. Я хотіла сказати їй, що ще не пізно, хотіла запевнити, що все владнається, але ж це неможливо. Мені відома ця нездоланна межа, яка поділяє на «до» і «після».

— Жулі, я б хотіла попросити тебе про дещо. Ти можеш називати мене Аліс? Від похорону матері мене більше ніхто так не називав. Уже двадцять два роки.

— Із задоволенням, Аліс.

Ми ще деякий час побалакали. І навіть трішки поплакали. Вона розповіла мені багато чого, а я її уважно вислухала. Увечері, коли я повернулася, то захотіла подзвонити батькам. Було приємно почути тата, який розповідав мені про свою майстерню, і маму, що говорила про нову перукарку, яка зіпсувала їй локони. У мене немає брата. Може, тому я так прив'язана до друзів. Вони стали для мене своєрідною сім'єю. Я б усе відала, щоб дізнатися, чи Рік є її частиною.

Раніше я дивилася на Ріка із захопленням. Тепер — із хвилюванням. Я за два кроки від того, щоб його викрити. Останні місяці минули в передчутті, що він удався до чогось сумнівного, але це не завадило мені в нього закохатися. Почуття виявилися сильнішими за всі підозри. Утім, мої найгірші побоювання справдилися. Сьогодні сумнівам більше немає місця. Я знаю. Мій здоровий глузд узяв гору над емоціями.

Він завжди такий люб'язний зі мною і стає щоразу люб'язнішим. Ми часто бачимося, проводимо приємно час, як справжня пара. Усе було б чудово, якби я задовольнилася верхівкою айсберга. Але мені не вдається. Коли я йду до нього, то постійно думаю, що в його паперах зберігаються секретні дані, що в шафі він тримає знаряддя злочину, або гірше — зброю й вибухівку. Я б хотіла бачити крізь стіни, як супергерої в науково-фантастичних фільмах. Тоді б я все побачила й прочитала. Звичайно, не для того, щоб зрадити чи завадити йому. Ні. Я прекрасно усвідомлюю, що заради Ріка я відмовлюся від будь-якої мети. Я лише хочу знати: він монстр у костюмі прекрасного принца чи людина, якій можна довіряти?

На щастя, Софі була зі мною, коли я дізналася про його таємні прогулянки. Сама я не змогла б винести цей тягар правди. Вона говорить зі мною, цікавиться моїм душевним станом, розпитує про подальші дії. Минають дні і ночі, я безупинно розмірковую, але не знаю, що мені робити.

Інколи телефонує або заходить Рік. Здається, ці стосунки дають йому більше задоволення, ніж мені. Апогей історії.