Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Цього ранку мадам Бержеро довірила мені відповідальну місію. Ми з Дені маємо доставити в мерію десять кілограмів птіфурів для церемонії. Я одягла чистий халат, вантажівку вже було заповнено тацями з ідеально викладеними різнокольоровими тістечками.

Дені веде машину. Це й справді чудово. Я не розумію, як такий приємний хлопець може бути досі неодруженим. Він їде обережно, щоб уберегти свої тістечка.

— Ми припаркуємося позаду мерії,— пояснює він. — Мер дуже привітний, подивишся.

— Я мала нагоду познайомитися з ним, коли працювала в банку. Його дочка має там рахунок.

— Ти рада, що змінила професію?

— Це найкраще рішення з усіх у моєму житті!

— Не знаю, чи власниця тобі казала, але ми тільки виграли від звільнення Ванесси.

— Дякую, Дені.

Під'їжджаємо до мерії. Він обминає припарковані офіційні автомобілі. Я запитую:

— На честь чого церемонія?

— Гадки не маю. Вони тут щотижня. Інавгурація, партнерство, вшанування, вручення нагород.

Агент муніципальної поліції подає нам знак припаркуватися біля запасного виходу зали засідань.

Ми тільки-но зупинилися, як підбігає офіціант і просить:

— Ми запізнюємося, ви можете нам допомогти вивантажити таці?

— Без проблем, — відповідає Дені.

Повсюди метушня. Технік налаштовує мікрофони, інший розставляє вазони по кутах сцени. Ми викладаємо підноси з птіфурами на довгому столі. Раптом заходить мер, на ньому триколірний шарф. Він усіх вітає з посмішкою вічного кандидата. За ним іде мадам Дебрей. Вона нікому не тисне руку. Лише перевіряє, чи все в порядку перед початком шоу. Цього разу на ній елегантна синя сукня. Як завжди, в руках знаменита жіноча сумочка, а на шиї кольє, яке міниться тисячами вогників.

Мадам Дебрей якраз стоїть перед місцем, де я викладаю тацю зі птіфурами. Я її ще ніколи так зблизька не бачила. Вона стомлена, але взнаки не дає. Дивиться в мій бік, але навіть не помічає мене. Я зачарована її кольє. Воно точно не фальшиве.

Вона підходить до мера:

— Жераре, можна трішки більше світла? Тут надто темно.

Він звертається до працівників:

— Хлопці, зможете додати два-три прожектори?

Робочі одразу ж забігали. Мадам Дебрей, увійшовши в роль імператриці, продовжує:

— Жераре, потрібно ще освітити сцену, а то якось надто сумно.

Спостерігаючи за тим, що тут відбувається, починаю сумніватися, хто тут господар. Таке враження, що поруч нікого нема, вона не соромиться давати йому вказівки, а він слухняно їх виконує.

Дені повертається з останньою тацею. Вітається з мером, потім із мадам Дебрей, яка навіть не подала йому руки у відповідь.

— Жулі, ми їдемо.

У крамниці на мене чекала неприємна звістка. Я пропустила прихід мсьє Калана, але мадам Бержеро була збентежена від того, що їй нещодавно розповіла одна клієнтка:

— Мені сказала моя дочка. Вона лейтенант поліції, працює в комісаріаті. Його допитували вчора чотири години. На нього чекають великі неприємності.

Я злякалася, що вона говорить про Ксав’є. Хтось упізнав його автомобіль? Я піду здамся. Зізнаюся, що була мозком операції. І коли через двадцять років вийду з в’язниці, то обскубаю того кота, адже переконана, що це він нас виказав.

Мадам Бержеро обурюється як ніколи. Хоча вона вже тут такого наслухалася… Повертається до мене:

— Торговець, знаєш, той, що живе поруч, той тип із червоним автомобілем, який поїхав допомагати бідним африканцям…

Вона повертається до клієнтки й говорить:

— Скажіть їй, мадам Мерк, а то мене зараз знудить.

— Він зовсім не їздив їм допомагати. Очевидно, він десь прочитав, що якийсь тип розбагатів у Нігерії, продаючи кольорові шоколадні цукерки, які були схожі на пігулки. І цей нездара підхопив ідею. Поїхав до Сенегалу та представився лікарем. Червоні цукерки допомагали при дизентерії, сині сприяли зачаттю, зелені давали дітям для здорового зростання. Він продавав їм ці «ліки» за ціною їхньої двомісячної зарплати. Усі в комісаріаті хотіли зарядити йому по писку. Представники Червоного Хреста викрили його махінації та здали в поліцію.

Хоча я й дівчина, але, якби він тут з'явився, я б розтрощила йому голову. А я ще намагалася бути з ним люб'язною! Потрібно довіряти своєму першому враженню про людей. Він справжній покидьок. Сподіваюся, котюзі буде по заслузі.

Мадам Бержеро така зла ще й через те, що цей виродок гучно розрекламував свою «гуманітарну» подорож. Раптом вона усвідомлює:

— Цей новий автомобіль. Він точно купив його за гроші, вкрадені в тих нещасних!