Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Його поцілунок зігріває найглибші куточки моєї душі й мого серця. Він це зробив, щоб зізнатися у своїх почуттях і попрощатися зі мною назавжди?

Його слова кружляють у голові: «Потім я буду вільний». Що він цим хотів сказати?

У мене таке враження, що, прощаючись, він звірився мені в таємниці, тож я постараюся бути гідною її. Щоб засвідчити серйозність моїх намірів, можу зізнатися, що вже готова була взяти собі одне кошеня, оголошення про якого висить на вітрині нашої крамниці. Кожною своєю дією, навіть найменшою, я намагаюся бути бездоганною, поводитися так, наче він може за всім спостерігати, усе чути. Хочу нарешті сподобатися йому настільки, щоб він міг пишатися мною. Якось я почула, як мадам Бержеро сказала щось таке. Вона говорила про свого покійного чоловіка. Я б дуже хотіла поговорити з нею про це, але біль надто особистий, щоб ділитися з усіма. Моя бабуся говорила, що розділена радість помножується, тоді як біль — ділиться. Мадам Рудан напевно б додала, що жоден біль не ранить того, хто співчуває. Це неправда, тому що кожен несе свій хрест.

Першого вечора, коли я зайшла до його квартири, у мене виникло дивне відчуття. Наче він тут і стежить за мною. Цілковита тиша. Я навшпиньки проходжу вперед, як грішник у храмі. Перевіряю підлогу на кухні, там сухо. Відчиняю шафу під раковиною. На місці його інструментів тепер стоїть декілька пляшок із засобами для чищення. Що він міг із ними зробити? Може, прихопив із собою, щоб здійснити те, що таємно готував?

Я оглядаю все довкола. У квартирі чисто, все справне. Жодної фотографії, жодного зайвого предмета, який би міг виказати його смаки чи історію. Я ледь кидаю оком, щоб не здатися безтактною. Однак постає низка запитань: що він не розповідає? ким є насправді?.. Відповіді точно тут, усередині шафи, у комп'ютері, у його ретельно впорядкованих теках. Я хотіла швидко подивитися все, але не наважилася. Я б зрадила його довіру. Раптом мені спадає на думку: чи він справді дав мені ключі, тому що боявся, що зірве кран, чи випробовує мене? Якщо так, то, мабуть, його квартира нашпигована мікрофонами й камерами та навіть цієї миті він наглядає за мною. Боже праведний, та я навіть не причесалася!

Я уважно розглядаю кран із водою і, старанно вимовляючи кожне слово, стверджую:

— Чудово, кран не протікає. Я щаслива за Ріка.

Іду якомога швидше з його житла. Потрапивши на сходи, глибоко вдихаю. Спиною обпираюся на стіну, як злочинець-утікач, який зупинився перепочити. Потім мені спадає на думку, що, можливо, він також приладнав систему нагляду за вхідними дверима. Я випростовуюся через приплив адреналіну.

— Ух! Як же тут душно! — кажу вголос.

Та де ж він міг заховати ці камери?

Я вже й так здуріла, а тепер ще й страждаю на параною. Стаю ненормальною. Але цього вечора я зрозуміла одну, досі мені не відому, річ: мені страшенно бракує Ріка.

Веду лік дням. Вихідні без нього видалися важкими. Я бачила веселого Ксав'є. Бачила геть пригнічену Софі. Трішки розповіла мамі про Ріка, вона була в захваті, бо я нарешті знайшла когось хорошого. Мама зізналася, що коли вперше побачила Дідьє, то він їй зовсім не сподобався. Що ж вона скаже про Ріка, коли його побачить? Тато розпочне рити басейн, очікуючи на внуків, якими ми відразу займемося, щойно знайдемо темний закуток і з десяток хвилин. Мняв!

Я також придбала такий самий засіб для прання, як у нього, щоб надати його сорочці такого ж запаху.

Дедалі більше я непокоюся через Мадам Рудан. Лікар Жоліо каже, що її стан не стабілізується і хвороба прогресує. Він не залишає мені надій. Тепер, коли ми краще знаємо одна одну, мадам Рудан гуляє зі мною в саду лікарні, але на візку. Прогулянки тривають недовго, бо вона швидко втомлюється. Таке враження, що їй дедалі менше цікаві овочі. Єдине, що ще може її розвеселити, це мої розповіді про Ріка чи історії з пекарні. Я не часто спілкувалася з власною бабусею, тож розмови з мадам Рудан для мене дуже важливі, вони просякнуті теплом і ніжністю. Коли я вже йшла, вона попросила мене про одну послугу, яку я відразу інтерпретувала як поганий знак. Вона захотіла, щоб я їй занесла пожовклу світлину з її нічного столика. Мені зовсім не сподобався її настрій. Я намагатимуся частіше до неї приходити, але це важко через розклад роботи в крамниці. Коли ми зачиняємося, час для візитів до лікарні вже спливає.

Сьогодні вже п’ять днів, відколи поїхав Рік. Сподіваюся, що він повернеться. Можливо, залишить мені повідомлення. Можливо, він уже в нас, ну тобто в будинку.