Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— Усе добре?

— Усе гаразд. Зустрінемося в тебе.

Рік бере рацію:

— Спостерігачі з південного флангу й огорожі, наблизьтеся до входу, КСАВ-1 їде до вас.

Ксав’є рушив, і вночі його величезний темний болід прямує поміж висадженими квітами, захопивши всю ширину алеї.

Рік не марнує часу:

— Жан-Мішель, сховайся в гаражі, ми з Натаном усе поставимо на місце. Жулі, допоможи йому.

— Ви впораєтеся вдвох?

— Не хвилюйся. Ми лише все поприкручуємо.

Він проводить мене, а потім разом із Натаном вони прикріплюють сегмент огорожі в мене за спиною.

Він тут, по той бік паркану, мовчки виконує своє завдання.

Жан-Мішель мучиться від болю.

— Зіприся на мене, ми йдемо до Ксав'є, подивимося, що з тобою.

Хтось стукає у двері до Ксав'є. Код правильний. Це Рік. Я, в прямому розумінні цього слова, вішаюся йому на шию. Моя брудна щока притуляється до його, вимазаної в землі. Руки навколо його шиї. Я обіймаю щосили. Він кладе руки мені на спину. Може, через те, що він не пригортає мене з такою ж пристрастю, я відразу ж усвідомлюю свою необачність. Ну і нехай, це було неймовірно, а через бруд на моєму обличчі він ніколи не помітить, що я почервоніла, як півонія. Я веду його до вітальні, де Жан-Мішель, оточений дівчатами, розлігся на дивані з льодом на щиколотці. Відпочинок воїна. Рік цікавиться його станом. Жан-Мішель виживе. Утім, його гордості було завдано непоправної шкоди…

— Новини від Ксав'є? — питає мене Рік.

— Він телефонував. Усе гаразд. Зараз має прийти.

Дівчата діляться враженнями про пережитий страх.

Жан-Мішель мовчить, мабуть, знову медитує. Натан роздає всім напої, але ми чекаємо на Ксав’є.

Рік наближається до мене:

— Ти була чудова. Справжній знавець своєї справи.

— Ти справді так думаєш?

— Ти поводилася як професіонал.

— А мене вразила твоя впевненість.

Знову стукіт. Це сигнал, але не той. Я наближаюся до дверей:

— Хто там?

— Це я, — звучить голос Софі,— відчиняй, я забула код і так хочу в туалет, що за дві секунди попісяю на килимок!

За кілька хвилин приходить Ксав’є. Нарешті команда в повному складі. Нам удалося. Разом ми впоралися із цим завданням. Діяли як експерти, прибрали все, окрім слідів від шин на газоні між гаражем і алеєю. Ми всі такі задоволені, що нарешті можемо шуміти так, як цього не могли зробити під час операції. Ще трішки — і ми почали б співати гарнізонних пісень, але я знаю тільки лічилки. Ви уявляєте загін спеціального призначення, який хором співає «Одна зелена миша…»?

І коли вже всі випили й діляться враженнями, мене охоплює паніка і я починаю тремтіти. У мене зараз розпочнеться істерика. Підходить Софі. У неї цілком нормальний вигляд.

— Браво, старенька, — каже вона, — жодної хвилини затримки.

Я схлипую, мені важко говорити:

— Про що ти?

— Про твою запрограмовану свідомість. Саме дві години. Яка пунктуальність! А тепер, пройдисвітко, ти розумієш, у що ти нас затягла?

Я знаю, що мені потрібно, аби заспокоїтися: добрий холодний душ, із Ріком, без одягу.

За наступні тижні щось змінилося. Після операції зі звільнення автомобіля всі учасники в братерській зв’язці. Як сказав би Ксав'є: «Ми всі ветерани».

З Ріком ми зідзвонюємося майже щодня, тоді, коли не бачимося. Тож темою сьогоднішньої програми буде: «Від якого моменту ви можете розраховувати на поцілунок вашого кавалера або на спробу затягти вас у ліжко?» Серед запрошених: учитель фізкультури, який уявляє себе богом, він же спеціаліст із чоловічої психології; Жеральдін Дагоен, експерт, кандидат наук із канцелярських закріпок; комерсант, неперевершений винахідник таблеток для довірливих африканців і, звичайно, кіт.

Боюся, те, що відбувається тепер між мною і Ріком, може бути найгіршим із можливих варіантів. Демонтування огорожі, пережитий вибух і потоп перетворили нас на найкращих друзів на світі, але не більше. У наших зустрічах нема нічого, що нагадувало би флірт двох молодих людей. Був концерт, але романтичним його аж ніяк не назвеш. Що мені робити?

У пекарні все чудово. Я добре порозумілася з командою, яка зовсім не сумує за Ванессою. Дені дає мені куштувати свої нові витвори, Ніколя вчить нових слів, і тепер я можу називати мсьє Калана «мерзнатним», переконавши його, що так колись називали знатних вельможу нашій місцевості. Навіть мадам Бержеро ледь стримувала сміх…

Відтепер, ставши вправною продавчинею, я можу одночасно запаковувати тістечка й слухати плітки, якими діляться клієнти в крамниці. Наприклад, через кілька днів після нашої операції КСАВ-1 відвідувачі розповідали, що бандити зняли паркан у міському парку, щоб утекти від поліції, а їхня машина таємниче зникла на великій бічній алеї. Мадам Туна навіть підтвердила, що залишилися сліди буксування. Ще через кілька днів ми почули історію про літаючу тарілку, яка пронеслася над нашим містом, хтось навіть казав, що роздивився величезний чорний космічний корабель, коли він свердлив землю на алеях саду для того, щоб узяти зразки нашої флори і фауни. Ми, звісно, потім добре над цим посміялися.