Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

Я не хочу прощатися з усіма, але обідню перерву проведу із Жеральдін. Мортань хотів напроситися, але Жеральдін йому не дозволила.

Це також дивно. Я згадую, коли вперше побачила Жеральдін. Вона прийшла з іншого відділення. Власне, я її почула, а не побачила. Вона заявила в кабінеті попередньої директорки:

— Коли я їжджу на велосипеді, то завжди нахиляю голову праворуч, тому що прочитала, що найчастіше під час аварій травмується лівий бік черепа. Тож я хочу збільшити шанси вижити, якщо впаду!

До зустрічі з нею в мене вже склалося певне враження… І ось, ми сидимо обидві за столом, на осонні, на терасі кав’ярні «Велика липа». Єдине, що мені заважає,— це темні окуляри Жеральдін. Тим, що її голова нагадує велику муху, я не переймаюся, але я не бачу її очей. Ненавиджу говорити з тим, хто ховає свій погляд.

Жеральдін має гарний вигляд. Уміє себе подати. Інстинктивно вона завжди виставляє себе якнайкраще. Папараці можуть з’явитися будь-якої миті — їй це нічим не загрожує. Це її сутність. Збоку я виглядаю, як бридке мале каченя. У мене нема ні її манер, ані розкішного кольє, ані глибокого вирізу на сукні, що привертає чоловічі погляди. Вражає навіть її спосіб дивитися в меню. Наче королева, яка зараз виголосить промову своїм вірним підданим.

— Мені,— каже вона, — салат із помідорів і моцарели. І два десерти…

— Мені те саме, але плачу я. Це не обговорюється.

Вона подає знак офіціанту, який несеться як вітер.

Думаю, що мене він і не помітив. Можливо, навіть запитає, чи мадам не бажає мисочку з водою для своєї домашньої тваринки.

— Мені тебе бракуватиме, Жулі.

— Мені також, але ми можемо зустрічатися.

— Дуже на це сподіваюся. Мене шокувало те, що ти хочеш покинути банк, щоб піти працювати в пекарню. До речі, я розмірковувала над своїм життям…

«Боже, що я накоїла!»

— …Потрібна сміливість, щоб наважитися все перевернути догори дриґом, як ти це зробила. Тож я вирішила взяти тебе за взірець. Запишуся на внутрішній банківський конкурс. Хочу злетіти так високо, наскільки можливо. Знаю, що це буде нелегко, тому що мені далеко не все вдається, але я працюватиму й використаю свій шанс.

— Чудова новина.

— Ти мене надихнула, Жулі.

— Тим краще. А як Мортань?

— Рафаель? Це кохання. Треба було лише навчитися розуміти його.

«Треба було його добре пришколити».

— Між вами все серйозно?

— Поки що надто рано щось казати. Він мріє про п’ятьох дітей і вже показав мені фотографії будинку, який сподівається купити для нас, але не хочу забігати наперед. Утім, відверто кажучи, незважаючи на все, думаю, що залишуся з ним.

— Жеральдін, я можу тебе про щось попросити?

— Усе, що завгодно.

— Ти можеш зняти окуляри? Мені незручно.

— Чому б ні? Я знала одного кастрованого йоркширського тер'єра, який реагував так само. Щойно він бачив когось у темних окулярах, то гарчав, як навіжений, і кусався. Ти ж не будеш гарчати, Жулі?

«Ні, але я, мабуть, тебе таки покусаю, щоб продемонструвати офіціантові, який несе наші тарілки, що розраховувала на паштет… Поза сумнівом, що саме через мою собачу натуру я не знаходжу спільної мови з котами».

— Я просто хочу дивитися тобі в очі.

— Ти вважаєш, що вони гарні? — простодушно цікавиться вона і вмощується, як кінозірка.

Офіціант ставить дві тарілки. Жеральдін оцінює страви з властивим їй поглядом. Що відбувається в її голові? Наука просунулася б уперед, знайшовши відповідь. Вона примружує одне око. Гадаю, зараз видасть незабутній коментар, абсолютну істину:

— У мене завжди одна проблема із салатом із помідорів і моцарели.

— Яка саме?

— Цікаво, чому вони не роблять його з білих помідорів і червоної моцарели. Це б усе поміняло, надало би жвавішого вигляду, чи не так?

— Смачного, Жеральдін.

Не знаю щодо вас, але спочатку в моєму житті було лише два типи людей: ті, кого я обожнювала, і ті, кого ненавиділа. Мої найкращі друзі й найлютіші вороги. Ті, заради кого я ладна на все, і ті, хто хай би повиздихали. Далі я подорослішала. Між чорним і білим почала помічати ще й сіре. Зустріла тих, хто стали не те щоб друзями, але до кого все ж таки відчуваю приязнь, натомість рідні люди часто готові були встромити ножа в спину. Не думаю, що цим відкриттям я зрадила своїм принципам. Просто це інший спосіб дивитися на життя. Завдяки цій філософії я щиро радію знайомству із Жеральдін Дагоен. Світ був би набагато сумнішим і втратив би в красі без таких людей, як вона.