Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— Дякую.

Двері ліфта зачинилися так швидко, що затисли коробку з шоколадними тістечками, які я прихопила із собою.

Я проходжу довгим коридором. Востаннє мені довелося тут побувати, коли товариш зламав ногу. У коридорі було багато людей, але у відділенні хворих на рак зустрічаю лише медсестер і лікарів у білих халатах. Підходжу до дверей. Злегка стукаю.

— Увійдіть!

Це не голос мадам Рудан.

Входжу до палати. Два ліжка. На одному дуже прямо сидить стара жінка, одягнена в нічну сорочку в жовту квіточку, бездоганно причесана, як директорка пансіону шляхетних дівиць. Вона поглянула на мене темними очима, незадоволена, що їй завадили дивитися телегру, де кандидати мають відповісти на дурнуваті запитання під наперед записані оплески.

— Доброго дня, — кажу, невпевнено посміхаючись.

Стара жінка суворо кивнула у відповідь. Поміркувавши, я припустила, що вона, мабуть, була охоронцем у в’язниці, де замкнено Рікову бабу.

На ліжку біля вікна — мадам Рудан, вона мене навіть не помітила, захоплена телевізором. Дивиться на нього зачудованими очима, як маленька дитина перед різдвяною вітриною. Чи таке можливо, щоб вона ніколи не бачила телевізора? Я наближаюся:

— Мадам Рудан…

Вона звертає на мене свій здивований погляд:

— Жулі? Що ти тут робиш? Ти не захворіла часом?

— Ні, усе гаразд. Я зайшла провідати вас.

Здається, що їй стало незручно:

— Не варто було. Дуже люб'язно з твого боку. Але я вже звикла бути сама.

— Я дозволила собі принести вам тістечко.

— Дуже мило з твого боку.

— Вам усе можна їсти?

— Зараз так, але, наскільки я зрозуміла, це ненадовго.

Я ставлю пакунок на нічний столик. Ревнивий погляд сусідки.

— Коробка трішки пошкодилася, тому що я не звернула уваги на двері ліфта…

Мадам Рудан дивиться на мене недовірливо. Думаю, вона не звикла, щоб із нею розмовляли. Зазвичай, якщо зустріне когось кілька разів на тиждень, то привітається, заговорить про погоду чи старечі болячки, нічого більше. А тут не тільки медсестри заходять по десять разів на день, а ще й я розповідаю про двері ліфта…

— Сідай, — каже вона. — Тут багато стільців.

— Як ви почуваєтеся?

— Не гірше, ніж удома.

— Вам сказали, коли ви зможете вийти?

Вона потирає руки:

— Вони нічого не кажуть.

За денного світла мадам Рудан виглядає ще більш блідою, а її волосся — рідшим. Її обличчя не таке напружене, як тоді, коли ми зустрічалися на сходах. Вона нахиляється до мене, щоб інша не почула:

— З моїм садом усе гаразд?

— Я вчора поливала, і все добре. Думаю, що помідори достигнуть наступного тижня. Я вам їх принесу.

Така перспектива, здається, втішила її. Я запитую:

— Вам щось потрібно: журнал, телефон чи що завгодно?

Вона відмовляється, хитає головою.

— Я тут маю все, що треба. Це як готель. Потрібно захворіти, щоб отримати кімнату. І тут у мене є телевізор…

Вона стримано показує пальцем на екран. Захоплення знову з’являється в неї на обличчі. Вона шепоче:

— Усі ці люди, їхні історії — це божевілля якесь. Життя інших у цьому маленькому театрі. Не знаю, чи багато людей його дивляться…

— Багато, мадам Рудан, багато.

Вона нічого не сказала про свою хворобу. А я не насмілилася запитати. Намагалася поговорити з нею, але вона вже давно ні з ким не розмовляла, тому її відповіді були короткими. Виходячи, пообіцяла прийти знову. У неї був задоволений вигляд. Перш ніж покинути поверх, я зайшла до кабінету медсестер.

— Ви можете надати мені інформацію про результати обстеження мадам Рудан із палати 602?

— Ви її родичка?

«І знову на сцену вийшла фантазерка…»

— Племінниця.

Жінка дивиться в картку.

— У графі «Повідомити в невідкладному випадку» ніхто не зазначений. Я запишу ваші координати.

— Добре.

Я даю їй мій номер телефону.

— Що з нею?

— Ми знатимемо більше після обстеження наступного тижня. Коли знову прийдете, домовтеся про зустріч із лікарем Жоліо, він вам усе пояснить.

— Зрозуміло.

— І принесіть більше речей, а то ваша тітка взяла їх небагато. Їй потрібні нічні сорочки і щось, щоб вийти погуляти в сад…

— Я цим займуся.

Можливо, це не властиво для мого віку, але я трепетно ставлюся до того, що роблю востаннє. Це, безсумнівно, пояснюється моїм страхом втратити людей, про що я вам уже розповідала. Сьогодні останній день моєї роботи в банку. Моя остання зустріч, мій останній план фінансування, мій останній збій сервера. Дивно відчувати ностальгію щодо роботи й фаху, які мені не дуже подобалися. Таке враження, що завершується період мого життя, який мене не влаштовував. Перш ніж розпочати новий етап, я позбуваюся образу банківського працівника, який пов'язував мене з Дідьє.