Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— І що ти робитимеш тепер без комп’ютера?

— Візьму свій старий ноутбук, який використовую для пошти. Крім того, ти ж знаєш, що продавчині в пекарні не потрібно робити ні звітів, ні презентацій.

— Це точно.

— Ти підеш бігати завтра зранку?

— Постараюся, але мені потрібно дещо підготувати.

«Дещо. Йому завжди потрібно щось зробити, щось подивитися, щось підготувати. Краще тобі було б когось поцілувати, приголубити, покохати. Знаєш, я цього варта».

Він бере аркуш із моїм номером телефону й прямує до дверей. Дорогою натрапляє на пакет із комп’ютером.

— Я скажу тобі, щойно зможу подивитися. Думаю, шансів у нього не багато, але завжди варто спробувати.

Легким, вправним жестом бере пакунок. Тепер якийсь час я мріятиму про його руки.

Ми цілуємо одне одного в щоку, і він іде. Я не відразу усвідомлюю, що його більше нема. Через такий неочікуваний візит важко повірити, що він, власне, приходив. Потрібно поспати, бо ще утну якусь дурницю. Гіршу, ніж зазвичай.

У банку атмосфера змінюється.

Тепер, як звільнюся, можливо, не побачу його розквіту.

Жеральдін стала спокійнішою. Вона робить з Мортанем усе, що заманеться, і результат вражає. Менше нарікань, менше тиску. Мелані дедалі більше спілкується з нами, ніж зі своїм вазоном. Тепер папороть починає страждати.

Мій останній тиждень. Дивно якось. Усі люб'язні зі мною. Чому треба дочекатися, поки людина звільнятиметься, щоб зблизитися з нею? Тому що нам її бракуватиме? Тому що більше немає сенсу прикидатися? Риторичні питання.

Щойно я сіла за стіл, як задзвонив телефон. Це Софі.

— Що ти робиш? До тебе важко додзвонитися.

— Привіт, Софі. Знаєш, я не можу довго з тобою розмовляти, я на роботі.

— Ти кепкуєш? Таке враження, що ти завалена банківською роботою, особливо в серпні й за чотири дні до звільнення. То як там справи з Ріком?

«Ми ледь не злетіли в повітря, прийняли разом душ, я була в його одязі, він з’їв усю мою зарплату, якась божевільня!»

— Загалом нормально, він гарний хлопець.

— Прибережи ці фрази для мами. Я хочу справжню версію. Що ви робили, він до тебе залицявся? Ви зустрічаєтеся?

Я боюся розповідати. А що як хтось у банку мене почує? Я прикриваю слухавку рукою:

— Тут складно говорити…

— Добре, розумію, тобі тільки потрібно сказати «так» чи «ні». Ви спали разом?

— Ні.

— Він гей?

«Це було б трагедією всього мого життя і я б стала послушницею».

— Не думаю.

— Він був милим із тобою?

— Так.

— З тобою справді цікаво розмовляти. Безсумнівно, ти моя найкраща подруга! А твої батьки, ти їм нарешті розповіла про зміну професії?

— Одна літня сусідка вже їм мене здала.

— Як вони відреагували?

— Краще, ніж я думала. Вони були настільки здивовані, що все пройшло як по маслу. Крім того, гадаю, вони зайняті здоров'ям мого батька.

— Щось серйозне?

— У нього два огляди на наступному тижні.

— А твоя нова робота?

— Добра новина: я починаю на півставки, поки Ванесса, інша продавчиня, не піде. І будь певна: я зароблятиму так само, як тут.

— Рада за тебе. У цій лавині гарних новин у мене є ще одна. Наступні дівчачі посиденьки будуть у Мод. Нас буде надто багато для твоєї маленької квартири, а оскільки у неї найбільша, то вона погодилася. Не кажи мені, що ти розчарована, тепер, після першої вечері з Ріком, тобі більше не потрібні піддослідні кролики… Ти відповідаєш за напої.

— Добре.

— І не сподівайся, що втечеш від подробиць. Роками ми сміємося над чужими історіями, тож ти не викрутишся. Побачимося, цілую!

У середу ввечері я пішла до Ксав’є. Мені захотілося привітатися з ним, але, якщо бути чесною, я сподівалася зустріти Ріка.

Щойно я зайшла на подвір’я його будинку, мене засліпило яскраве світло. Я була змушена затулити очі руками. Ксав'є конструює не автомобіль, а механізм зі смертельним промінням! А я й не підозрювала. Він у змові з інопланетянами, що з Рікової галактики, ось чому вони так добре порозумілися. То це тому хлопці настільки близькі між собою: вони всі з іншої галактики! Відступаючи вбік, я ухиляюся від сліпучого світла, яке виявилося всього-на-всього відбитком сонячного променя на новесенькому броньованому передньому склі.

Над автомобілем Ксав’є, наче в невагомості, висить велика металічна вигнута плита, закріплена на стрілі автокрану. Ксав’є встановлює її на місце дуже сконцентровано, з точністю годинникаря. Він настільки зосереджений, що не помічає мене. Піт стікає його чолом. Він повертає величезну деталь праворуч, підсуває злегка вглиб, опускає ближче до двигуна, перевіряє правильність розташування та нарешті фіксує. Зітхає, підводиться й помічає мене: