Жиль Легардинье - Остерігайтеся котів

— Дуже смачний торт, — каже він, нарешті подивившись на мене.

Я посміхаюся йому так, як ніколи ні до кого не посміхалася.

Ми попрощалися близько першої години ночі. Про все говорили, окрім як про нього. У мить прощання не вагаючись поцілували одне одного в щоки. Я ледь стрималася, щоб не обійняти його однією рукою за шию. Він був бездоганний. Усе було бездоганним. Вибух, потоп, його погляди, його шкіра. Я навшпиньках спустилася, одягнена в його речі та з мокрою сукнею в поліетиленовому пакеті.

Дивно було повертатися до своєї квартири, у якій усе ще смерділо і де його не було. Я лягла в його одязі, але не могла заснути. Намагалася придумати, як не віддавати йому речей. Можу організувати пограбування й сказати, що в мене їх викрали. Або сказати, що після прання вивісила їх сушитися за вікном, але сороки все пошматували. Я втратила розум. Може, просто залягти на дно й чекати, поки він надішле рекомендований лист із повідомленням про вручення з вимогою все повернути?

Я, мабуть, заснула за годину до того, як пролунав будильник. Тож зрозуміло, що ефективність моєї роботи в банку була відносною. Ранок минув наче в невагомості, у думках вирували спогади про Ріка: то він агент спеціального призначення під час вибуху комп'ютера, то він стоїть переді мною в мокрій сорочці. Одним словом, завжди він.

Дивно, що сьогодні, незважаючи на мій водночас жалюгідний і замріяний вигляд, Жеральдін не запитала мене, як я провела вечір. Хоча цього разу було би про що розповісти.

Повертаючись із банку, я зайшла в пекарню. Мадам Бержеро відвела мене вбік.

— У тебе стомлений вигляд, Жулі.

— Вчора ввечері прорвало кран у будинку.

— Знаєш, я добре все зважила, тож, якщо ти можеш розпочати у вівторок двадцять другого числа, було б добре.

— За тиждень?

— Сподіваюся, що я не заскочила тебе зненацька.

— Ні, усе гаразд. Не хвилюйтеся.

«Мені лише потрібно перед цим трішки виспатися…»

Отже, я закінчую в банку в п’ятницю і розпочинаю в пекарні у вівторок. На цей раз вибору немає: потрібно розповісти батькам.

Ви, поза сумнівом, вважатимете мене безвідповідальною, але коли я вийшла з крамниці, то думала зовсім не про зміну місця роботи. Потрібно було зметикувати, як частіше бачитися з Ріком. Це просто нестерпно, наскільки мені його бракує. Зараз повернуся і, навіть не пообідавши, одягну його речі та трішки посплю.

Я майже біля дверей, коли чую, хтось мене кличе:

— Жулі, це ти?

Голос долинає з верхнього поверху. Я перегинаюся через поручні й витягую шию.

— Хто там?

— Це мадам Рудан. Чи не могла б ти піднятися, будь ласка?

З багетом у руці, я долаю два поверхи. Проходжу повз двері Ріка. Він там?

Мадам Рудан чекає на мене на сходовому майданчику. У неї доволі стомлений вигляд.

— Я щойно була в тебе. Дурепа, забула, що ти працюєш у суботу. Тож мусила почекати.

— Треба було залишити записку чи зателефонувати…

— Мені довелося б знову спускатися, а в моєму віці я себе бережу. Що ж до телефону, у мене його вже нема… У тебе є хвилька?

— Звичайно.

Вона жестом кличе мене за собою. Цими днями я відвідала як ніколи багато квартир у цьому будинку. У її помешканні я наче подорожую в часі. Усе старе, потемніле. Фарба вицвіла, потріскалася. Тепер невідомо, якою вона була спочатку. Дерев'яний стіл, єдиний стілець. Над білою емальованою раковиною — єдина тарілка з надщербленими краями. Старий холодильник, ще із заокругленими краями, ричить, як дизельний двигун. На ньому — порожня ваза. Я знала, що мадам Рудан — найстаріша мешканка будинку, але я й подумати не могла, що настільки.

Вона підтягнула до себе старий поламаний табурет, а мені запропонувала стілець. Я відмовилася:

— Давайте поміняємося, якщо ви не проти.

Вона без умовлянь погоджується. Здається, у неї болить спина. Нічого дивного, зважаючи на переповнений візочок, який вона повсякчас тягає.

— Можливо, ти цього не знаєш, Жулі, але я тебе знаю вже давно. Замолоду я ходила прасувати речі до сусідів твоїх батьків. І чула, як ти смієшся в саду з твоїми друзями…

— Ви ніколи мені цього не розповідали.

— Я мало говорю. Але я була щаслива, коли ти сюди переїхала.

Дивно, але вона заздрісно дивиться на мій багет.

— Тобі, мабуть, цікаво, чому я тебе покликала.

— Справді.

— Я довіряю тобі, і якщо ти погодишся, то хотіла попросити тебе про послугу. Мушу поїхати на кілька днів.

— Подорож?

— Не зовсім. Мені потрібно в лікарню.